"Я запам’ятав Дмитра Хилюка дуже худим, у нього були плями від корости". Розповідь колишнього полоненого
Росіяни викрали журналіста УНІАН Дмитра Хилюка з подвір’я власного будинку 3 березня 2022 року під час окупації частини Київської області. Сталося це в селі Козаровичі, що на північ від Києва. Чоловік зі своїм батьком Василем саме вибралися з укриття, щоб подивитися, чи не пошкоджено їхній будинок, на подвір’ї їх уже чекали.
Двох чоловіків тримали в полоні неподалік – на території місцевого підприємства, щоправда в різних кімнатах, тож вони не могли бачити один одного. 8 березня їх перевозять до Димера, до ще однієї імпровізованої в'язниці, облаштованої в приміщеннях фірми “Вікналенд”. Вже там Дмитра з Василем розділили остаточно: журналіста повезли на летовище в Гостомель, а батька відпустили додому.
З Гостомеля Дмитра Хилюка вивезли до Брянської області Росії, до слідчого ізолятора № 2 міста Новозибков. Саме звідти до батьків журналіста і надійшов лист: чи не єдине повідомлення від сина, яке вони отримали за три роки полону. “Дорогі мої мамо і тату, я живий, здоровий. У мене все добре. Діма”, – йшлося в листі, датованому квітнем 2022 року. Щоправда, до батьків він потрапив аж у серпні 2022-го.
Влітку 2024-го з російського полону повернувся військовий на ім’я Ігор, який пробув разом із Дмитром рік в одній камері. Як розповіла організація “Репортери без кордонів”, яка спілкувалася з Ігорем, журналіста утримували в колонії № 7 міста Пакіно Владимирської області Росії. А сам Дмитро за час полону сильно схуд і, за оцінками Ігоря, важив близько 45 кілограмів.
Після того про Дмитра не було новин майже рік. У березні 2025-го український омбудсман Дмитро Лубінець під час пресконференції заявляв, що єдина відповідь, яку дають росіяни щодо Хилюка, – “Стан задовільний”. У липні 2025-го “Репортери без кордонів” повідомили, що колишній військовополонений Влад, який повернувся до України, бачив Дмитра в колонії в Пакіні незадовго до обміну: журналіст хоч і без слідів фізичного насильства на тілі, проте досі худий і, ймовірно, хворіє на коросту.
Для Інституту масової інформації автор цього тексту Стас Козлюк розшукав Влада, з’їздив до нього в лікарню і поспілкувався про умови в колонії, російську пропаганду і Дмитра Хилюка. Нижче – стислий переказ його розповіді.
Влад – морпіх. Повномасштабне вторгнення зустрів у Донецькій області, в полон до росіян потрапив 14 квітня 2022 року із заводу ім. Ілліча в Маріуполі. Звідти його переправили до Сартани, у бараки, які нагадували продовольчий склад. За два дні військових перевезли до колонії в Оленівці. В’язнів Оленівки росіяни посортували й склали списки: коли зачитували твоє ім’я, це означало, що тобі сьогодні замотають очі, зв’яжуть руки, посадять у тентовану вантажівку і кудись повезуть. Куди саме – ніхто не пояснював. Так Влада перевезли до Таганрога, а звідти літаком до Волгоградської області, СІЗО № 2 міста Камишин.
Там була чергова “прийомка”, яку організували місцеві працівники Федеральної служби виконання покарань (ФСВП). Хтось із полонених через побиття помер. До інших згодом приїхали люди з Москви зі слідчого комітету, вони звинувачували військових у різних злочинах і давали підписувати “зізнання”. 1 жовтня зранку Влада посадили в автозак і повезли до Пакіна, у виправну колонію № 7 (за інформацією “Репортерів без кордонів”, Дмитра Хилюка перевезли до колонії № 7 у Пакіні в травні 2023 року).
“Ви потрапили до пекла”
Ситуація в Пакіні була не кращою. Полонені приїхали туди 2 жовтня. За автозаками військовополонених чекала чергова “прийомка”, а охорона привітала їх однією фразою: “Суки, ви потрапили до пекла”.
У колонії допити продовжилися. Там працювали і місцеві слідчі, і, ймовірно, працівники Федеральної служби безпеки РФ. Слідом за військовополоненими до колонії з Камишина приїхали й “кримінальні справи”. Коли полонені говорили, що хотіли б змінити свідчення, підписані в СІЗО, їм радили цього не робити, інакше “буде погано”. Щоранку двері камери могли відкритися, і кожен мав шанс почути своє прізвище. Це означало, що треба йти на другий поверх першого корпусу, у велику кімнату, яка нагадувала бібліотеку і спортзал одночасно. У центрі стояли стіл і два стільці. На допиті був слідчий, оперуповноважений колонії і людина в російській військовій формі. Всі троє уважно читали “кримінальні справи”, створені в Камишиному. Окрім того, було двоє охоронців.
Відмовитися від “зізнань” було проблематично: варто було тільки сказати, що написане в паперах – неправда, росіяни починали цитувати “кримінальну справу”. Якщо ж людина наполягала, що це неправда, – її били. Могли побити й перед допитом, чи то “опитуванням”, як це називали росіяни. Били чим могли: руками, ногами, табуретками, в хід могло йти навіть сміттєве відро. Або ж його могли вдягнути на голову і почати бити по ньому. Сильно били по п’ятах палицями й кийками: деякі полонені після того не могли стати на ноги три-чотири дні. Втім, іноді росіяни змінювали свою думку і за кілька днів після катувань могли підтвердити, що написаного в “зізнаннях” ніколи не було.
Також під час “опитувань” полоненим давали підписувати заяву про те, що Донецьк і Луганськ – російські території. Щоб люди не сумнівалися в тому, що підписують, у них за спиною стояла охорона з кийками.
Влада весь час розпитувала про фосфор: як і де він його використовував. На всі пояснення морпіха, що вони не могли використовувати таку зброю, бо її просто не було, його переконували в протилежному.
Постійні допити для Влада завершилися в березні 2023 року. Частину людей згодом забрали на “суд” в окупований Донецьк.
Сон зі світлом і російська пропаганда
Тортури й побиття не обмежувалися лише допитами. З полонених знущалися й в інший час. Наприклад, військовим ще в перший день у колонії розповіли правила, яких вони мають дотримуватися. Як-от заборона говорити українською: “На хохляцком нє разговарівать, потому что отрєжєм язик”, – сказали тюремники.
Попервах полоненим влаштовували фейкові розстріли: тюремники викликали одного з чоловіків, виводили в коридор. Стріляли холостими. Людину вимазували в щось червоне й кричали: “Нєсі мєшкі, пакуєм!” “Розстріляних” збирали в окремій камері під номером 10 у першому корпусі. Їм наказали мовчати, а щоденні перевірки в них відбувалися дуже тихо, щоб інші камери не здогадалися, що там можуть бути живі люди. Влад пригадує, що серед “розстріляних” був як мінімум один цивільний.
Людей виводили на вулицю на прогулянки, які могли тривати від 10 до 40 хвилин. Утім, вигулювали їх, як припустив Влад, у вольєрах для собак. Іноді під час прогулянок полоненими могли грати “у футбол”: всіх ставили під стіну будівлі, перед полоненими ставав тюремник – його завданням було ловити м’яча. Інші тюремники били по м’ячу. Якщо їхній колега не ловив м’яча, він прилітав по полонених.
Годували тричі на день, але погано. Наприклад, суп мав вигляд води з приправою. Без овочів. Могли давати сублімовану картоплю. Або ж гнилу. На такому харчуванні люди почали сильно худнути. Влад важив не більш ніж 55 кг. Звісно, час від часу полоненим проводили огляди, під час яких їх зважували. Незадовго до цього людям давали більші порції їжі, а на самі ваги ставили невелику гирю. Для звітності всіх полонених фотографували, втім робили це так, щоб гирю на вагах не було видно.
Камери були великі, проте в них могли тримати 10–15 людей, попід стінами стояли п'ять-сім двоярусних ліжок. Було заборонено сидіти й лежати впродовж дня: полонені весь час мали ходити. Оскільки місця було небагато, то ходити доводилося по черзі. Росіяни переконували, що в такий спосіб у полонених не атрофуються м’язи ніг. Також у камері було велике вікно, зафарбоване зовні: після кількох злив фарба почала лущитися, у цих щілинах полонені могли бачити світ.
Бракувало питної води: та, що текла з крана, сильно смерділа. Також не було голок і ниток зашивати одяг, який видали на самому початку ув’язнення в колонії: полонені робили голки з трісок, а нитки витягали з ковдр.
Час доби визначали за сонцем і перевірками в камері двічі на день – о 8:30 і 20:00. Росіяни прискіпливо перевіряли “чистоту”: змушували полонених повзати на животі й спині під ліжками. Якщо після того на тілі бачили якийсь пил, полонені мусили прибирати камеру ще раз, а перед тим обов’язкові фізичні вправи: присідати чи відтискатися від підлоги по кілька сотень разів. Якщо для перевірки людей виводили в коридор, то могли бити по ногах, бо ті не досить широко розставлені.
Виснажувало світло, яке ніколи не гасло. У першому корпусі воно було таким яскравим, що заважало спати. Там, де можна, полонені намагалися закрити лампи рушниками. Якщо ні – замотували рушниками собі обличчя. Люди були настільки виснажені, що могли засинати вдень. Якщо тюремники це помічали, полонених били або ж змушували присідати: і по 50, і по 500 разів. Це тюремники називали “прокачать”.
Весь день у камерах з колонок звучала російська пропаганда. Влад досі пам’ятає один з голосів: це був американський блогер Патрік Ланкастер, який нібито приїхав “допомагати донецьким людям”. Сюжети розповідали, як російські війська прийшли “рятувати” мирний народ України. Серед іншого траплялись і старі сюжети, наприклад один з них розповідав, як американське посольство “возило гроші” на Майдан під час Революції гідності. Були сюжети про “перемоги”, наприклад про те, що на окупованих територіях Запоріжжя та Херсонщини провели “референдуми”, чи про те, що в Маріуполі знову запустили завод ім. Ілліча.
Крім того, полонених змушували співати російські пісні: “Дєнь побєди”, “Катюшу”, Цоя. Влад каже, що охорона замовляла пісні, ніби в караоке. Якщо ж полонені не знали пісень, мали співати те, що знають.
Перевірки й переховування цивільних
У 2024 році з Пакіна забрали нацгвардійців, які потрапили в полон у Чорнобильській зоні. Вони були дуже худі. Після того в колонії почалися постійні перевірки: приїжджали майори, полковники, генерали. Ставлення до полонених змінилося настільки, що їм видали засоби гігієни й змінили раціон.
Наприклад, полонених перестали годувати гнилими овочами. У раціоні з’явилися морква, цибуля, буряк, огірки. Військовим також почали видавати сардини й кільку в томаті. Могли також давати скумбрію та хека, зазвичай давали по рибині на людину. Подеколи вона була погано просмажена і сильно смерділа. Також давали по буханці хліба кожному. З таким харчуванням люди почали набирати вагу, Влад став важити 63 кілограми.
Окрім перевірок з генералами, як говорить Влад, до них навіть приїжджав Червоний Хрест. Проте в колонії тримали також і цивільних українців, і від більшості перевірок їх ховали: на час комісій усіх цивільних переводили в порожній другий корпус, який розселили влітку 2023-го. Якщо до цих камер діставався Червоний Хрест, цивільні заручники мали говорити, що вони військовополонені. Точна кількість таких людей невідома, Влад знає щонайменше про п’ятьох людей, які були із Запорізької області. Ставлення до них було таким самим, як і до військовополонених. А охорона не вірила, що цивільні українці опинилися в російській в'язниці просто так: “Такого не може бути, значить, ви щось зробили”, – говорили вони.
Крім того, Червоний Хрест видавав гуманітарну допомогу, проте росіяни забирали її собі. Єдина волонтерська допомога, яка дійшла до полонених, – зубні щітки й зубні пасти, які видали перед візитом російської омбудсманки Татьяни Москалькової.
Це тривало майже рік: вже в січні 2025-го перевірки припинилися, ситуація знову погіршилася – їжа стала гіршою, полонених знову почали бити. Особливо в цьому відзначився охоронець на ім’я Андрєй, імовірно прапорщик. Він час від часу з’являвся в колонії з новими змінами: щомісяця, з 5-го до 10-го числа, змінювалась охорона, з 10-го до 25-го – старші корпусів, старші зміни, спецпідрозділи ФСВП. Згаданий Андрєй приїжджав з однією зі змін. Міг бити полонених будь-де: у коридорах, роздягальнях, камері. Полонені намагалися скаржитися керівництву на це, проте результатів це не дало.
Крім того, серед полонених почалась епідемія корости: захворювання, спричинене підшкірним кліщем. Супроводжується свербінням та висипом на тілі. Керівництво колонії, за словами Влада, майже не протидіяло проблемі. Коли вони зверталися до медичної частини, то могли й не отримати допомоги, наприклад гнійні висипи на тілі полоненим лікували зеленкою. Могли видавати спеціальну мазь чи таблетки. Втім, побачивши, що полонені однаково розчісують місця висипів, припиняли лікування взагалі. Подеколи охорона виводила полонених голими на двір, щоб вони “загоряли” на сонці й у такий спосіб “лікували” хворобу. Для “профілактики” сонячних ударів в’язнів змушували вдягати на голови власні труси.
У медичній частині був майор із прізвищем Марченко. Коли полонені намагалися звертатися до нього по допомогу, він казав: “Отче наш” знаєш? Чітай, поможет”.
Хилюк
Влад упізнав Дмитра Хилюка за фото, хоча й казав, що журналіст, із яким він був у камері, нібито працював на телебаченні. Втім, після того, як морпіху показали ще кілька фотографій Дмитра, він його остаточно впізнав і підтвердив: він був саме з ним у камері, хоча журналіст видавався вдвічі худішим. Особисто Влад із Хилюком ніколи не говорив, а деталі про Дмитра знає зі слів інших полонених.
Тож із журналістом УНІАН Влад опинився в одній камері в серпні 2023-го. Тоді російські тюремники вирішили розселити другий корпус. Незадовго до того прапорщик Андрєй жорстоко побив кількох з них, а потім змушував повзати. Людей били настільки сильно, що підлога була залита кров’ю. Як Андрєй пояснював, він бив полонених нібито через те, що зірвався обмін… бо відбувся землетрус у Туреччині. Після того Влада перевели на один день до третього корпусу.
На відміну від другого чи першого це корпус суворого режиму: світло тут тьмяне, вікна в камерах менші й розташовані під стелею, а на віконних рамах ґрати. У камері № 8, у якій опинився Влад, підлога була коричневого кольору. Посередині камери – стіл, у який треба було ховати посуд. Попід стіною – п’ять двоярусних ліжок. Всередині було шестеро людей, які позмінно ходили й сиділи: оскільки простору було мало, то доводилося ходити колами, вісімками, ходити за діагоналлю.
Одним з полонених був Дмитро Хилюк. Влад не говорив з ним. Бо ніколи не знаєш, хто може бути поруч у в'язниці й чи не доповість він про ваші розмови керівництву. А тут нова камера. Єдине, що Влад знав: Дмитро – журналіст, відомий в Україні. Охорона якось обмовилася, що також знає про це і що Україна дуже сильно хоче його визволити. Інші полонені описували Дмитра як “жорстку” в хорошому сенсі людину.
Дмитро, як і всі того дня, то ходив, то сидів у камері. І здебільшого мовчав. Збоку не було помітно, що журналіста хтось бив. Принаймні в момент, коли Влад його побачив. Проте плями від корости в Дмитра були по всьому тілу, як і в інших полонених. На око він важив 45–50 кілограмів, був дуже худим: риси обличчя журналіста загострилися, якщо порівнювати з фото.
Наступного дня Влада перевели до першого корпусу, звичайного режиму. Вже під кінець 2024-го в них у камері опинився полонений, який розповідав, що Дмитро оголошував протести в камері: він заявив, що не планує виходити на жодні перевірки, не вставатиме з ліжка і загалом він протестує проти знущання з беззахисних людей у полоні.
На жаль, Влад не пам’ятає точного часу, коли це сталося, та й загалом дуже обережно розповідав цю історію, оскільки переповідав чужі слова і боявся бути неточним. Він знає, що наступного дня Дмитра викликав оперуповноважений, вони поговорили, і на певний час Дмитра перестали займати. Однак що відбувалося далі – Влад не знає.
Вже вдруге Влад побачив Дмитра за кілька тижнів до свого обміну, у травні 2025 року. Тоді полонених водили до медичної частини для лікування корости: полоненим видавали мазь, якою треба було мазати висипи. Влад побачив, як Дмитро проходить повз камеру до медичної частини. Там журналіст отримав свій тюбик з маззю, і його повели назад. У порівнянні з 2023 роком Дмитро трохи набрав ваги, обличчя не видавалося вже геть худим, проте загалом журналіст усе ще важив не досить. Імовірно, це сталося через те, що полонених почали краще годувати.
Через три тижні після того Влада обміняли: це відбулося на початку літа 2025-го. Дмитро ж, імовірно, і досі лишається в Пакіні.
Стас Козлюк для Інституту масової інформації
Help us be even more cool!
