Невидимий бік війни: фотограф В’ячеслав Ратинський створив проєкт про загиблих воїнів і тих, хто їх шукає

Фото про пошуки загиблих військових у замінованих лісах Харківщини й Донеччини, роботу волонтерів з пошукового загону, евакуацію тіл з поля бою, прощання та поховання військових, а також процес аналізу решток у ДНК-лабораторії – усе це знімає фотограф із Житомира В’ячеслав Ратинський. Його документальний "Проєкт 206" показує складний і часто невидимий процес повернення загиблих додому.

Фотографії В’ячеслава – це не просто кадри пошуків з територій, де раніше точилися бої, чи з лабораторій, де аналізують рештки. Це історії про людей, родини, які чекають бодай якоїсь звістки, воїнів, які вважаються зниклими безвісти, допоки не знайдуться докази їхньої загибелі. У цих історіях будь-яка дрібниця може допомогти встановити особу і стати ключем до повернення імені.

"Проєкт 206" пов’язаний з моральними, етичними та безпековими викликами, але, за словами фотографа, найвиснажливішим є бюрократія отримання дозволів. Тут не завжди все залежить від кількості поданих запитів, але й від людських контактів, особистої довіри та співпраці з тими, хто всередині системи працює з цією темою.

В’ячеслав поділився з представницею ІМІ в Житомирській області досвідом роботи над темою повернення загиблих воїнів. Про те, як взаємодіє з волонтерами й військовими, тонку межу між документуванням і втручанням у процес, складнощі з доступом і етапи повернення загиблих, які поки не вдалося зняти, – далі в тексті.

Про автора "Проєкту 206"

В’ячеслав Ратинський під час знімання у 2022 році. Фото: Данило Павлов, фейсбук-сторінка фотографа

В'ячеслав Ратинський – український документальний фотограф та фоторепортер, який працює у фотожурналістиці понад 10 років. Він співпрацює з міжнародними та українськими новинними агенціями та медіа, серед яких Reuters, The Guardian, Le Monde, Süddeutsche Zeitung Magazine.
Його роботи публікувалися в багатьох західних та українських медіа (The Time, The Wall Street Journal, The Washington Post, The Telegraph, The New York Times, El Pais, Der Spiegel). Його фотографії опубліковано в кількох книгах.

Чому "206"

Назва "Проєкт 206" – символічна. У людському тілі 206 кісток, і саме з їхнього пошуку нерідко доводиться починати історію загиблого. Робота над проєктом розпочалася з одного знімання восени 2024 року, коли В’ячеслав поїхав у відрядження на Донбас. У пошуках теми він звернувся до знайомого з питанням про можливість зняти пошук та евакуацію загиблих. Йому порадили звернутися до волонтерської організації "Плацдарм", зокрема її керівника Олексія Юкового.

"Я запитав, чи можна попрацювати. Він відповів: "У нас завтра якраз виїзд, приїжджайте в таку-то точку". Я дуже зрадів, бо зазвичай усе складніше – запити, акредитація, погодження. А тут просто: приїжджай – і працюємо вже завтра", – згадує В’ячеслав Ратинський. Уже наступного дня фотограф приєднався до їхньої експедиції. Це була межа Харківської та Донецької областей – колишня лінія фронту, де 2022 року українська армія вибивала росіян.

На місці вони шукали рештки українських військових, які загинули, коли по їхніх БМП і вантажівці влучив ворог. Машини здетонували, тіл не залишилося. Лише дрібні кісточки. Офіційні пошуковці вже були там, але, як пояснює фотограф, часто їм просто бракує ресурсу на ретельне обстеження, тому на такі локації приїжджають волонтери й знаходять ще. Іноді це можуть бути зовсім дрібні фрагменти, які не одразу й упізнаєш як людські кістки, але досвідчені пошуковці легко дають раду з цим завданням.

Керівник пошукової організації “Плацдарм” Олексій Юков шукає рештки військовослужбовців поблизу села Сулигівка Харківської області, 22 жовтня 2024 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

Пошуковці організації "Плацдарм" шукають рештки військовослужбовців поблизу села Сулигівка Харківської області, 22 жовтня 2024 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

"Олексій Юков узагалі має доволі магічне мислення. Він постійно розповідає, що під час пошуку відчуває душі загиблих – у тваринах, у комахах, які з’являються поряд. Казав, що це знак – душа дякує. І мене це дуже здивувало", – ділиться В’ячеслав.

"Він ніби з’явився з диму"

Під час того ж знімання трапився дивний епізод, який В’ячеслав також згадував багато разів.
Події відбувалися на частково розмінованому полі. Команду попередили про правила безпеки: не виходити за межі безпечної ділянки, адже з обох боків могли залишатися міни.

"У якийсь момент зненацька просто біля нас опинився чоловік. Ніхто не побачив, звідки він прийшов. На вигляд йому було близько 65 років, побитий життям і війною. Він мовчки підійшов, сів поруч і почав скручувати з газети саморобну цигарку. Пошуковці кинули на нього погляд, але продовжили працювати. Ми ж із колегою заговорили з ним: "А хто ви? Що ви тут робите? Як сюди потрапили?" Чоловік відповів, що живе в сусідньому селі, хати в нього немає, ночує в погребі. Докурив – і зник. Ми перейшли в іншу частину поля – і він знову з’явився. Згодом, переглядаючи знімки, я звернув увагу на один кадр: хлопці розгрібають землю в пошуках решток військових, а він – стоїть збоку, в диму, саме в момент, коли видихає дим. На фото він ніби постає з диму – мов джин з табакерки", – розповідає фотограф.

Місцевий житель спостерігає, як пошуковці "Плацдарму" досліджують ділянку біля села Сулигівка, Харківщина, 22 жовтня 2024 року. Фото: В’ячеслав Ратинський.

Пошуки в лісі

Після того знімання у В’ячеслава з’явилося багато запитань, на які він хотів знайти відповіді: як саме відбувається процес повернення загиблих, який вигляд має подальша робота з рештками, хто і як проводить ідентифікацію, як ДНК-аналіз допомагає встановити особу і як, зрештою, рідні отримують звістку про загиблого. Ці роздуми стали поштовхом до глибшого занурення в тему – В’ячеслав вирішив продовжити роботу, щоб показати не лише пошуки, а й увесь складний ланцюг повернення додому.

"Я хотів познімати офіційних пошуковців, про службу цивільно-військового співробітництва, їх ще називають СІМІКи – від англійської CIMIC (civil-military cooperation). Але вони надають дозвіл тільки через Генштаб, тож було доволі складно з ними домовитись. Раніше було багато волонтерських організацій, які шукали, але переважно цим займаються власне СІМІКи й організація "На щиті" – державна структура, яка працює під координацією Генерального штабу ЗСУ та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими", – говорить В’ячеслав.

Написавши велику кількість запитів, фотограф не зміг домовитися про знімання з офіційними пошуковцями, тому вирішив знову познімати роботу волонтерів. Знову домовився з Олексієм Юковим і цілий день спостерігав за тим, як команда працює в лісі й знаходить рештки загиблих воїнів.

Того дня В’ячеслав зняв, як пошуковці організації "Плацдарму" знайшли череп та особисті речі військовослужбовців.

Керівник пошукової організації "Плацдарм" Олексій Юков тримає в руках продірявлений шолом невпізнаного військовослужбовця в лісі поблизу села Мазанівка Донецької області, 13 січня 2025 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

Череп невпізнаного військовослужбовця, знайдений у лісі поблизу села Мазанівка Донецької області,13 січня 2025 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

Пошуковець організації "Плацдарм" переносить пакет із черепом нерозпізнаного військовослужбовця в лісі поблизу села Мазанівка Донецької області, 13 січня 2025 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

Від поля бою – до поховання

Під час того відрядження В’ячеслав намагався зняти максимальну кількість матеріалу. Він зв’язався з пресофіцером 81 десантно-штурмової бригади, який орієнтувався в темі евакуації загиблих з поля бою і повернення їх додому.

"Я розповів, що хочу зняти евакуацію загиблих, і попросив його допомогти. У якийсь із днів він телефонує і каже: "У нас є загиблий, і ми зможемо його евакуювати". Він мені розповів, що зазвичай після того, як людина гине, її евакуюють з поля бою, потім тіло доставляють у морг, судмедексперти фіксують причину смерті й детально документують. Після цього людину везуть додому, передають рідним і відбувається поховання. Я цей шлях пройшов разом із цим загиблим воїном, Олександром Расторгуєвим", – пригадує В’ячеслав.

Сергій Левченко, 26 років, військовослужбовець Цивільно-військового співробітництва 81 бригади Десантно-штурмових, знімає захисний костюм після роботи з тілами загиблих у Краматорську Донецької області, 16 січня 2025 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

Знімання похорону

Саме момент прощання і поховання в ланцюжку повернення бійців додому В’ячеслав вважає емоційно найскладнішим. "Коли ти знімаєш пошук у якомусь замінованому лісі – це фізично може бути небезпечно. Ти розумієш цю небезпеку – і знімаєш. Коли ми натрапили на череп, який лежав серед лісу, поруч лежали документи, паспорт – це потрясає емоційно. Але не настільки, як момент, коли батьки ховають своїх дітей", – говорить він.

Супроводжуючи загиблого військовослужбовця, В’ячеслав Ратинський узгодив з рідними загиблого свою присутність на похороні, пояснив мету та отримав дозвіл на знімання. На його переконання, знімання поховання – це не лише про документування, а й про глибоку етику, співчуття, делікатність і передусім повагу.

Військовослужбовці Цивільно-військового співробітництва 81 бригади ДШВ транспортують тіло загиблого Олександра Расторгуєва, 39 років, з поля бою неподалік Сіверська Донецької області, 16 січня 2025 року. Фото: В’ячеслав Ратинський.

В’ячеслав виробив чіткі правила: знімати лише за згоди. Він уникає нав’язливості й не втручається в процес прощання – тримається осторонь, не стає на заваді людям, які прощаються з воїном. Для нього важливо не просто зробити кадр, а зробити його гідно, з урахуванням емоційного стану присутніх.

"Для мене це найболючіший момент – бути присутнім на прощанні. По-перше, ти завжди думаєш, як правильно себе поводити: чи можна підійти, у який момент варто підняти камеру. Розумієш, що потрібно зробити фотографії, але вони мають бути етичними. Якщо бачиш, що це недоречно, – то краще просто опустити камеру й не знімати, ніж зробити кадр за будь-яку ціну. Воно того не варте. А особливо, якщо тебе попросили не знімати. Завжди можна знайти місце, звідки зробити кадр, не заважаючи нікому, і водночас виконати свою роботу", – ділиться своїми правилами роботи В’ячеслав Ратинський.

Сім’я загиблого військовослужбовця Олександра Расторгуєва, 39 років, вперше бачить його тіло після загибелі, село Рокитне Харківської області, 22 січня 2025 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

Найзакритіші ланки: морг і ДНК-лабораторія

У всьому складному і делікатному ланцюжку повернення загиблих воїнів додому саме морги та ДНК-лабораторії залишаються найзакритішими для сторонніх. Навіть для фотографа-документаліста, який систематично працює з цією темою.

В’ячеслав Ратинський зізнається: потрапити до моргу – одна з найскладніших частин його роботи. Він кілька разів намагався отримати дозвіл, щоб делікатно показати роботу судмедекспертів, подавав офіційні запити до різних установ, але щоразу його переспрямовували – "це не до нас", "ми не відповідаємо за це" – або ж відмовляли прямо: "на все це зараз заборона".

Але відмови не зупиняють фотографа, він продовжував шукати можливості й усе ж зміг отримати дозвіл на знімання в ДНК-лабораторії.

Співробітник ДНК-лабораторії працює з рештками нерозпізнаних військовослужбовців у Дніпрі Дніпропетровської області, 11 лютого 2025 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

Співробітниця ДНК-лабораторії тримає в руках шматок щелепи в Дніпрі Дніпропетровської області, 11 лютого 2025 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

"Найважливіше в цьому проєкті – контакти. Навіть якщо ти журналіст – до таких закладів, які займаються дуже чутливою роботою, тебе просто так не пустять. Ти маєш писати купу паперів, купу запитів. Це доволі складно. Але тобі треба знати, куди стукати. Один хлопець, який працює зі схожою тематикою, розповів, що ДНК-лабораторія – це організація, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ. Він дав мені контакти, я написав запити – і так отримав дозвіл на знімання в лабораторії в Дніпрі. Насправді все дуже сучасно, технологічно, серйозно – за останнім словом науки. Власне, там мені показали, як працюють з біоматеріалом", – пояснює В’ячеслав.

Бюрократія – найбільша перешкода в історіях про повернення

Попри всю емоційну вагу теми найбільше в роботі над "Проєктом 206" В’ячеслава Ратинського виснажує не знімання чи спілкування з родинами, які втратили близьких. Найскладніше – це папери, дозволи, очікування відповідей і мовчання у відповідь. "Коли хочеш розповісти історію, розумієш, що вона важлива не тільки для тебе, а й для тих, хто чекає на своїх рідних, то зосереджуєшся на цьому. Більше мене втомлює вся бюрократія і складність доступу. Але коли стукаєш – часом двері відчиняються", – зізнається фотограф.

Кожне знімання – це не просто кадр, а результат тривалої підготовки: узгодження з військовими, родинами, установами, які працюють з рештками загиблих. Від однієї ідеї до можливості її втілити може минути місяць. І що делікатнішою є тема, то жорсткішими стають рамки.

Могили тимчасово нерозпізнаних українських військовослужбовців на Краснопільському цвинтарі в Дніпрі, 12 лютого 2025 року. Фото: В’ячеслав Ратинський

"Проєкт 206" – робота, що не завершується одним кадром

Робота над "Проєктом 206" триває. Це не просто серія фото – це довгий шлях, що охоплює пошук, документування, запити, очікування, складні дозволи й передусім людські історії. Це процес, у якому важливо все: від першої кісточки, знайденої в лісі, до моменту, коли рідні мають змогу попрощатися.

"Те, що є зараз, – це переважно фактаж: пошук, лабораторія, поховання. Але мене цікавить і емоційна частина. Я шукаю людей, які чекають на повернення решток. Вони знають, що їхня рідна дитина загинула, але ще не змогли отримати тіло – бо, скажімо, загиблий досі залишається на окупованій території або неідентифікований. На похованні Олександра Расторгуєва я мав коротку розмову з його мамою. Вона багато розповідала про сина – яким він був, яка в нього була сім’я, які останні повідомлення надсилав. І вона сказала важливу річ: величезна трагедія, що син загинув. Але якби не вдалося його поховати – це було б абсолютно нестерпно", – пригадує В’ячеслав.

Фотограф неодноразово чув від різних людей, що коли родина довгий час не може отримати тіло загиблого військовослужбовця, то родичі ховають труну без тіла, де, можливо, у майбутньому сподіваються поховати людину по-справжньому.

"Вони складають у труну речі воїна, проводять обряд, бо їм потрібно місце, куди можна прийти, помолитися, поговорити з рідним. Я б хотів зняти це, що саме кладуть у труну в таких випадках. Якби мені хтось про це розповів, передав контакт або зв’язав мене. Саме таку історію я зараз шукаю", – говорить В’ячеслав.

У планах фотографа – показати й інші етапи цього складного процесу: обміни тіл між Україною та РФ, роботу офіційних пошуковців – СІМІКів і структури "На щиті", роботу судмедекспертів у моргах. Фотограф пояснює, його фотографії – це не спроба шокувати, а спосіб сказати: загиблі не зникли, вони повертаються – через роботу пошуковців, аналіз ДНК, речі, які впізнають родичі, останнє прощання. І поки ці процеси тривають, В’ячеслав зніматиме далі.

Оксана Трокоз, регіональна представниця Інституту масової інформації в Житомирській області