Занедбані ЗМІ Дикого Сходу

У процесі окупації південних районів Донеччини і Луганщини від України навесні 2014 року прослідковуються певні відмінності: якщо у Донецьку головне вістря атаки пішло на ОДА, при повній бездіяльності міліції, то в Луганську сепаратисти атакували приміщення СБУ (де згодом було викрадено до 1тис. одиниць зброї), міліції (яка довго опиралася, проте без підтримки з Києва облуправління було здано) і… телерадіокомпанію «ІРТА», яка належала Володимиру Ландіку, що був на той момент уже досить виразно проукраїнської позиції людиною. Чому ІРТУ? Як пояснював тодішній представник ІМІ по регіону Віктор Волокита, «суть претензій представників луганського Євромайдану до обласного ТБ зводилася до того, що на телеканалі Родіона Мірошника, який на той момент також був депутатом облради від Партії регіонів і заступником глави регіоналів Луганщини Олександра Єфремова з ідеологічної роботи, йде постійна «промивка мізків» на користь ПР, Януковича, «Беркута», Росії і проти на той момент опозиції». Тому фактично після захоплення влади в місті  проросійськими бойовиками не потрібно було «пояснювати», яку інформаційну політику вести. ІРТУ було взято штурмом 10 березня, хоч після цього ще трохи вдалося попрацювати... 1 травня було захоплено луганський радіотелевізійний центр, а у червні з міста мусили виїхати всі журналісти та ЗМІ, які займали проукраїнську позицію. 

Знекровлені кадрами

Приміром, спершу на північ області, до Старобільська, виїхала Яна Осадча. Виїхала, бо «у будівлі захопленої СБУ висів мій портрет. Це була надрукована світлина. Потім друзі кидали мені посилання на якісь чорні списки ворогів республіки, яким не можна давати спокійно жити на цій землі… Чи було страшно? Якщо чесно, то ні. Я просто не вірила, що таке можливо. Бо я ніколи нічого поганого луганчанам не робила, скоріше навпаки», - говорила Яна в інтерв’ю для ІМІ затитулованим «Наша "провина" в тому, що ми не були "Лайф ньюз"»…  На півночі області спершу описувала будні армії, проблеми переселенців, діяльність нової обласної влади у Сіверодонецьку, але вирішила їхати далі, бо всі надії на повернення додому пішли. Нині живе в Мукачево, де журналістикою не займається.

Виїхав блогер Сергій Іванов, «луганський брат» донецького Франкенштейна Дениса Казанського, у Києві продовжує боротьбу за справедливість на різних рівнях. Виїхав Євген Спірін, що став відомим через полемічний лист до Тараса Прохаська, котрий закликав «відпустити Донбас». У столиці журналіст працював редактором на «Подробностях», нині на Громадському ТБ. Виїхав колумніст Костянтин Скоркін, виїхав, щоправда, через особисті мотиви, до Москви, але має свій фронт боротьби з окупантами рідного міста. Зі Свердловська на Луганщині мусила виїхати блогерка Олена Степова, авторка книги «Всё будет Украина! Или истории из зоны АТО». Її діяльність – руйнування стереотипів про «всіх ватників лугандонців».

Таких прикладів більше, але виникає питання, хто залишився і від яких людей, від яких медіавласників, наскільки якісних ЗМІ, якою мовою отримують інформацію мешканці північних (слобідських) районів Луганщини. Варто зазначити, що серед згаданих вище осіб, на відміну від більшості донецьких вимушених утікачів-медійників, практично відмовилися повертатися навіть у разі, якщо контроль України повернеться над усім Донбасом. Спірін і Скоркін прямим текстом висловлювалися про те, що вони втомилися витягувати Луганськ за вуха із пострадянського менталітету (обидва належали до організації різних культурницьких заходів у місті). Координаторка луганського Живого журналу та блогерка Олена Луганська так пояснює цей феномен: «Переважило те, що я називаю "бесполезность бытия": наш регіон змінити надзвичайно складно […]. Патріоти Луганська любили саме Україну, про Луганськ як місто, де би ти хотів, щоб жили твої внуки, сказало би 10-15%». Тому ситуація з тими, хто і з цим залишився, об’єктивно віщувала бути гіршою, ніж у решті аналізованих ІМІ регіонів (Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя) і теж підукраїнської Донеччини.

«Азотом» єдиним

Формальним центром вільної Луганщини призначений Сіверодонецьк, місто непросте і своєрідне. До окупації більше населеної частини області нараховувало 108 тис. жителів, переселенців в самому місті зареєстровано 51 тис., і ще по області приблизно 200 тис.. Бюджетоутворюючим підприємством Сіверодонецька є ЗАТ «Азот», що контролюється Дмитром Фірташем. У Льодовому палаці міста, збудованому на кошти «Азоту», у 2004 р. відбувався пам’ятний для України сепаратистський з’їзд ПіСУаРу, який мешканці міста вітали, оскільки, за словами регіонала з колишнього складу міськради Олексія Мальованця, тому що «свої люди» (фактично ПР) приїхали в місто здійснити мрію багатьох жителів – федералізацію. Мовляв, вони вже тоді вважали, що більша частина доходів «Азоту» має залишатися в регіоні, а не йти в державу. Про те, що такі питання вирішує не федералізація, а адміністративно-територіальна реформа, вочевидь містяни і всі регіонали не підозрювали.

Про те, що змінилося мало, вказує найбільший (44%) результат вихідців з ПР на виборах до міськради та постійні спроби провести переворот. До слова, за словами того ж Мальованця, «до Опозиційного блоку увійшли найбільш неадекватні депутати із ПР – з сепаратистськими настроями». У такій ситуації годі сподіватися на те, що медіа нинішнього обласного центру активно розвиватимуть засади демократії та плюралізму.

Важка ноша обласних ЗМІ

Зараз у Сіверодонецьку здійснюють мовлення три місцевих телеканали (ЛОТ – Луганське обласне телебачення, СТВ та ІРТА), регулярно виходять дві газети (назагал чотири) – «Сєвєродонецькі вісті» та «Трибун» у м. Рубіжне, та сім інтернет-ЗМІ («Северодонецкие страсти», «Сегодня в Северодонецке», «Мой город», «Трибун», «Северодонецк Онлайн», SevDon.net, 06452.com.ua). За дослідженням, проведеним ІМІ, лише менше п’ятої частини контенту цих ЗМІ — суспільно важливі місцеві новини. Умовно більшість ЗМІ Сіверодонецьку і регіону можна розподілити на підконтрольні політичній силі БПП, і ті, які належать Опозиційному блоку – з відповідною поляризацією контенту у цих засобах масової інформації. Телебачення повністю російськомовне, серед газет дві мови використовуються лише в одній, у решті лише російська, на сайтах домінує двомовність, але у трьох виключно російська. Двомовність у ЗМІ позірна: українською виставляються лише повідомлення прес-служб органів влади та самоврядування (яка об’єктивно суха і кострубата), тому живої української мови споживач не відчуває, а відтак не може через ці ЗМІ сприймати її як самодостатню і повноцінну.

Ці ж таки прес-релізи несуть для сіверодонецьких медіа один з найвищих в Україні рівень розміщення «паркетних» матеріалів, фактично кожен третій матеріал. Ця проблема виводить її у навіть вище значення, ніж традиційні заказухи – джинсу. Пояснити це можна двома факторами: а) низька якість самих ЗМІ та недостатня активність журналістів; б) присутність окрім міської та обласної військово-цивільної адміністрацій органів АТО. Утім, джинси в Сіверодонецьку теж найбільше: 26%. Найбільший «внесок» у такий високий показник джинси, як показує моніторинг регіональних ЗМІ від ІМІ, зробили друковані видання  – 37% (33% у газеті «Сєвєродонецькі вісті» (СВ) та 41% у виданні «Трибун»). На другому місці за кількістю матеріалів з ознаками замовлення – місцеве телебачення (зокрема, регіональний телеканал ЛОТ, де цей показник досяг позначки у 24% від усіх матеріалів). Найменшу кількість замовних матеріалів було зафіксовано в інтернет-виданнях – 16% від загальної кількості.

Загальна якість, як уже зазначалося, досить низька. Місцеві ЗМІ отримали досить невисокі бали за професійні стандарти, загалом по трьом типам ЗМІ – 3,76 бала з 6-ти максимальних (з методикою моніторингу можна ознайомитися тут). Найвищі результати отримали інтернет-ЗМІ – 4,37 бала (там більша мобільність і варіативність подачі новин). Газети  – 3,07 (найнижча оцінка у газети «Сєвєродонецькі вісті», 2,3 бала). Телебачення  – 3,2 бала. Прикладом контенту місцевого ЗМІ можуть бути «Сєвєродонецькі вісті» – шпальти цієї газети заповнені звітами з засідань виконавчого комітету. Буквально всі такі матеріали починаються з однакових заголовкових слів: «Відбулося чергове засідання виконавчого комітету, порядок денний якого містив наступні питання...». Також чимало компліментарних статей щодо міського голови Валентина Казакова.

Якщо говорити про інтернет, то взявши сайт 06452.com.ua, побачимо, що у  заголовках іноді присутні оціночні судження. Окремі новини мають лише короткий факт, без бекграунду, експертної думки. До позитиву варто віднести ексклюзивні новини з окупованої «ЛНР», хоч їх не так і багато. Новина «Северодончане финансово поддержали украинскую армию» подана безкритично до повідомлення податкової,  – мешканці міста не за своїм бажанням «підтримували армію», а сплачували обов’язковий військовий збір. Така ж новина на сайті «Мой город». Останній з невеликим наповненням, спрямований передусім на проблеми міста Сіверодонецька. Чимало новин із соцмереж без верифікації даних, політично неприхильні до очільника міста. Сайт «Северодонецкие страсти» досить розвинений, з виразним авторським обличчям. Новини не лише Сіверодонецька, а й області, окупованих територій, українських та світових, що стосуються Донбасу. Реалізація «кульгає», бракує повноти і збалансованості, але нерідко це через неможливість уточнити дані (особливо коли йдеться про Л-ДНР).

Окрім традиційних ЗМІ існує низка пабліків (від 7 до 159 тис. користувачів), котрі мають як проукраїнську, так і проросійську налаштованість. Приклад місцевого проукраїнського пабліку – «Тако Сєвєродонецький», який створився у ФБ під час Майдану, має до 500 користувачів. Через цю сторінку координуються проукраїнськи налаштовані місцеві мешканці, проводилися флешмоби. За словами місцевих мешканців, у місцевих пабліках є досить багато проросійських ботів, росіян, що не мають стосунку до Сіверодонецька.

****

Увага користувачів інтернету до пабліків вселяє сподівання на те, що у молодого покоління мешканців Луганщини по обидва боки лінії розмежування є потреба в якісній і живій журналістиці, далекій від топорного стилю пострадянських видань, далекій від лизоблюдства нинішніх представників комунальної преси. І що росте нове покоління тих журналістів, якому буде небайдужий розвиток саме цієї частини України як її інтегрованої території. Поки князьки і олігархи контролюють ЗМІ, вони використовуватимуть їх так, як робили це в 1990-х, при Януковичу, і як роблять це зараз (для прикладу, СВ в статті «Когда сбываются мечты» вітає бібліотеку з ювілеєм, починається зі слів «Мудрые правители города: городской голова Валентин Васильевич Казаков и его заместитель Сергей Федорович Терешин…»). Тому медіаситуацію в регіоні може врятувати поява суто нових ЗМІ, і таке переформатування існуючих, яке б призвело до унезалежнення редакційних політик від власників, до запуску механізмів ринкового функціонування ЗМІ, домінування креативних методів у їх роботі.

Аналіз проводився за підтримки Української ініціативи з підвищення впевненості (UCBI), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID)           

Текст: Роман Кабачій, ІМІ