Як говорити з героями, що пережили травму

Анджеліна Фуско, що багато років очолювала службу новин Бі-бі-сі в Північній Ірландії, ділиться досвідом роботи з постраждалими від насильства.

«Під час конфлікту в Північній Ірландії постраждало багато людей. Коли вбили батька моєї подруги, я вирішила: займатимусь журналістикою, – розповідає Анджеліна Фуско. Після тридцяти років роботи в теленовинах Бі-бі-сі у Північній Ірландії вона стала медіатренером – викладає у Колумбійському університеті, допомагаючи журналістам коректно працювати з травмованими чи вразливими героями. – Журналістика і травма часто йдуть рука об руку. Травма змінює не тільки людину, яка пережила її, а й того, хто розповідає історію. Журналісту не обов’язково бути свідком трагедії, щоб її пережити.

Очолюючи інформаційну програму Бі-бі-сі в Белфасті, Анджеліна була вимушена весь час висвітлювати насильство та його наслідки. «У липні 1998 року була підписана Белфастська угода про замирення Ірландської Республіканської Армії з британською владою. Проте насильство не припинилось. Ми всі були виснажені цим конфліктом, бо щодня бачили тіла загиблих людей, але мусили залишатись неупередженими, повертаючись до ньюзрума. Забувати про свої політичні й релігійні вподобання, спілкуватись із католиками і протестантами, юніоністами та республіканцями», – розповідає журналістка під час майстер-класу у Школі журналістики Українського католицького університету у Львові. За її словами, головне в розмові з людиною, що пережила травму – слухати.

«Ваші вуха ніколи не створять вам неприємностей, а ось рот може нашкодити, – говорить Анджеліна Фуско. – Стівен Кові у книжці “Сім звичок високоефективних людей” писав, що люди не слухають, а лише чекають своєї черги говорити».  Журналістське слухання, за її словами, повинне бути активним, але безоцінковим.

«Обирайте прості й відкриті запитання, уникайте довгих і складних. Намагайтесь не завалювати героїв багатьма запитаннями водночас. Не бійтеся перефразувати, підсумувати, уточнити, щоб з’ясувати більше», – радить журналістка. Найгірше ж, на її думку, запитання, яке журналіст може поставити травмованій людині – «як ви почуваєтесь?».

Слід спробувати зрозуміти, що саме пережив герой. Є багато речей, про які травмовані люди можуть говорити відкрито, не приховуючи, й журналістові не слід боятися прямо запитувати про це. «Не перебивайте героя, якщо він говорить багато. Не применшуйте його досвід і не порівнюйте зі своїм», – радить тренерка, категорично не рекомендуючи вживати фрази на кшталт «мені це знайомо» чи «могло бути й гірше».

За словами Анджеліни Фуско, завжди існує межа, після якої герой уже не зможе говорити. Журналіст не може знати її наперед; іноді на неї вкаже сам герой, іноді треба відчути, що пора зупинитись, самостійно – за голосом і мовою тіла співрозмовника. Якщо виникають сумніви, чи варто ставити наступне запитання – краще не робіть цього, каже журналістка.

Її формула правильної розмови з героєм, що пережив травму, записується літерами FICE:

Facts (факти): що саме відбулося – хто, коли, де, як. Втім, слід бути обережним із запитанням «чому?».

Impact (вплив): як на героя вплинула травма, що він відчував і про що думав.

Current functioning (поточний стан): уважність до того, що герой відчуває зараз.

Education/Normalisation: слід запевнити героя, що почуватись так, як почувається він, у його ситуації – нормально.

Анджеліна Фуско застерігає: надзвичайно важливо не перейняти стрес від людини, яка пережила травму. Якщо ви відчуваєте, що вам краще відмовитись від матеріалу, бо він викликає у вас забагато емоцій, не вважайте це за слабкість. Навпаки, вчинити так – відвага. Звертатись по професійну допомогу – також прояв сили, говорить журналістка.

Катерина Глущенко, Школа журналістики УКУ, для ІМІ

Фото Ірини Роговик