Визволений з полону: що далі?

Нещодавно мене запрошували на канал 1+1 в якості психолога-експерта. Основним питанням було: «Як допомогти людям, які повернулися з полону». На жаль, принаймні склалося таке враження, моя відповідь була не до кінця зрозуміла, тому, я вирішив розгорнути її, щоб ні в кого не залишилось питань, - пише психолог Інституту масової інформації Валерій Луценко на сайті "Телекритики". 

Отже, багато чого з цього приводу, я писав у своєму попередньому блозі «Як спілкуватися з потерпілими», але я оминув питання уваги, і саме про це піде далі мова. Найбільшою помилкою близьких людей потерпілого являється надмірна увага. Батьки, дружина, друзі, всі так і намагаються зробити все можливе і неможливе задля того, щоб, як їм здається, допомогти оговтатись постраждалому, але тим самим вони тільки погіршують стан речей.

Візьмемо для прикладу людей, які пережили полон. Найскладніше для полоненого - пережити усвідомлення факту, що він цілком залежить від чужої волі. Враховуючи досвід, який я отримав спілкуючись із такими людьми, можу зробити висновок, що найтяжчими для постраждалих були навіть не тортури і катування, а моменти, коли їх наче вже відпускають, але ще ні. І нібито їх вже не б’ють, не тягають по допитах, сиди собі та чекай. Але саме ця невизначеність і відсутність можливості щось робити, пригнічує людську психіку більше за все.

І тут, нарешті, їх відпускають. Перші пару діб, організм і психіка має адаптуватися до нових умов. А що роблять близькі в цей момент? Починають розпитувати як там було (змушуючи потерпілого переживати весь жах який він зазнав знову), намагаються нагодувати за весь той час який він не їв (тим самим провокуючи серйозні проблеми з травленням), кожну хвилину розписують до секунди, щоб не залишати його (її) одного, не думаючи про те, що це таке ж саме насильство над волею, як і полон. Потерпілий просто немає часу, щоб прийти до тями, а близьким відмовити не може.

І тут виникає аналогія з полоном. Так само як і там - він не належить собі. Як наслідок, незрозумілі напади люті, або ж навпаки, повна апатія і відхід у себе. Таким чином, ви провокуєте ще глибші психічні розлади. Також, можлива і інша реакція - манія величі. Людина починає сприймати все, що навкруги коїться, як щось само-собою зрозуміле, і потім, вже ніколи нічого не захоче робити самостійно. Звичайно, увага і турбота необхідні, але все має бути в міру.

Повірте, постраждалий краще знає, що йому необхідно в дану секунду (звичайно, якщо він не знаходиться в афективному стані, коли потрібна допомога спеціаліста). Рано чи пізно, потерпілий сам захоче все розказати, не треба його допитувати, він сам чудово знає коли зголоднів а коли ні (враховуйте ще те, що шлунок, за час голодування - звужується, і аргументи на кшталт: «Я ж пам’ятаю, як ти їв раніше», не є доцільними), і врешті-решт, він сам знає, коли йому не варто залишатися наодинці. Бережіть себе, та своїх близьких.

Текст: Валерій Луценко, психолог ІМІ, для "Телекритики". 

Фото з відео допиту журналіста Еспресо.ТВ Єгора Воробйова проросійськими бойовиками на Донбасі.