Визираючи з-за курая

У культової для початку 1990-х української групи «Криголам» була пісня, у якій головний герой що б (героїчного) не робив, його Вітчизна не помічала його «із-за курая», так на Херсонщині називають висохле перекотиполе. Вітчизна була забита, бідна, зацофана, сиділа застрашена у кущах і відмовлялася бачити те, що робили для неї її вірні сини.

Пройшло 23 роки, ми нахапалися піар-напущеності (згадаймо, як Віктор Ющенко повчав французів Анною Ярославною, Яценюк літав економ-класом і щебетав вишуканим енгліш, а Тимошенко фотографувалася із Маргарет Тетчер). Головне, у показушності бракувало реального наповнення, а без цього, як говорив Гепа Допі, «грошей ніхто не дасть». Ми й далі сидимо у ментальних кущах, уявивши собі що весь світ нам повинен через протистояння з Кремлем і вижидаємо, аж ось паде манна небесна. Ні, - пише експерт ІМІ Роман Кабачій на сайті "Політека" (рос.). 

                Під «грошима» я розумію інтерес до України як такої, а він нерідко дуже обмежений: приміром, в пік контрабанди людьми з Азії до Європи через Закарпаття словацькі ЗМІ писали про Україну в такому дусі: «У нас з Україною кордон протяжністю 97 км і він має бути найбільш щільним у Євросоюзі». Ок, скажете ви, то й що? Тоді я вам процитую письменника Андрія Любку з Ужгорода: «словаки глибоко зневажають українців, вважаючи нас дикими варварами «зі Сходу» ‒ і причина тут не в нас, а в ксенофобській закомплексованій і заляканій душі цього народу». От дурні, скажете ви, і що? А те, що Словаччина як будь-яка країна Євросоюзу має голос вето на будь-яке рішення (приміром, може не ратифікувати Умову про асоціацію). Що Словаччина якимось дивом погодилася нам поставляти реверсний газ, а ми це сприйняли як само собою зрозуміле, хоч не все так просто. Президент країни Андрей Кіска відноситься досить критично до Росії (його обурення вето РФ на трибунал по малайзійському боїнгу набрало кілька тисяч поширень у ФБ), натомість популістичний прем’єр Роберт Фіцо, який має більше повноважень, продає нам газ лише тому що країна заробляє на маржі, а не з великої любові до України. Але ж нас це не цікавить, мало хто в Україні назве ці два прізвища.

                Ми звикли до вислову «Польща адвокат України» і щиро дивуємося, коли поляки виставляють нам історичні рахунки. Коли президентом Польщі вибрали Дуду, спершу питаємо: а це ще хто такий, потім довідавшись що з партії братів Качинських, радіємо бо ж «консерватори не люблять Росію!» Але ці консерватори відповідно до вимог свого електорату ще більше шпетитимуть нас за Волинь-1943 і за пам’ятники та вулиці Бандери і Шухевича. Це нас теж не цікавить, «якісь ті поляки вередливі», скажемо. Причому рівень знань поляків про нас набагато вищий ніж нас про них: публікацій у пресі про Україну принаймні втричі більше ніж у нас про Польщу. За дослідженням варшавського Інституту публічних справ, середня кількість джерел інформації про сусіда у випадку українців склала 1,7, у поляків 2,8. Це пов’язано звісно з історичними передумовами та політикою прометеїзму і месіанства щодо східних сусідів, яку проводили і розвивали поляки від Юзефа Пілсудського та Єжи Ґедройця аж дотепер. Проте це не означає, що ми постійно маємо знаходитися в ролі тих кому допомагають, а не тих, хто допомагає.

                Найбільше це стосується тих сусідів, які наразі далекі від демократії, де проживають великі українські громади і де активно ширяться ідеї «русского мира». Передусім мені йдеться про Білорусь і конкретніше Берестейщину, і Придністров’я. Більшість моїх знайомих, котрі ще хоч щось знають про ці регіони, махають на них руками і вважають, що «з ватниками краще не зв’язуватися». Але в ПМР стоять російські війська (з західного українського кордону!) і російська пропаганда потребує підтримки місцевого населення. І вона її має. Навіть на півночі невизнаної республіки в м. Сороки, де чимало етнічних українців, репортажисток Школи журналістики Українського Католицького Університету в Славянской общине / Центре русской культуры и духовности переконували: «украинцы обязательно проснутся и все поймут», і навіть циганський барон не мигнувши оком запевняє: «Я ещё десять лет назад говорил, что Украина разделится. Раздербанят её на части». У Кам’янці продавщиця в магазині українських сувенірів «Тарасик» віщає: «Это у вас там очень плохую пропаганду ведут. Мы ничего против Украины не имеем. Все зомбированные там у вас. Вы скоро поймёте, что Путин хочет только лучше для вас. Но не Порошенко!». І це в єдиній (нехай невизнаній) республіці, де поза Україною українська мова одна із державних, а єдиний університет у Тирасполі носить ім’я Тараса Шевченка. Нам все одно?

                На Берестейщині, на етнічний компонент якого Україна ніколи не зважала, етнічні українці поступово русифікуються, а не білорусизуються і під певним оглядом це один із найбільш совєтизованих/ватних регіонів Білорусі. В Білорусі також більше значення має російське телебачення, і також російські війська постійно проводять «спільні навчання». Нам звісно начхати. Навіть у нещасній Східній Словаччині, де проживають етнічні українці, активнішою є діяльність російських дипустанов у підтримці т. зв. русинської орієнтації. І що в результаті: молодий депутат ради містечка Бардейов Мілан Ян Піліп теж потирає руки і чекає, аж Закарпаття відпаде від України і стане основою для нової країни Рутенії. Звісно за підтримки Росії. Чи нас це обходить?

                Щоби хтось цікавився нами, і нашим баченням того що відбувається тут і зараз (а також нашим баченням історії, неспотвореним образом української культури), треба показувати свою зацікавленість кимось. Це взаємозалежні явища, як перетікання води у сполучених посудинах. Натомість міжнародка не вважається у наших редакторів топ-темою, проводити паралелі (а вони нерідко дуже очевидні – як війна у Сирії, приміром) узагалі не вітається як ворожіння на гущі, слово «геополітика» прирівнюється до матюка. Тому мені дивно, що коли нарешті за 23 роки нашої незалежності український прем’єр заговорив про необхідність розширення бази корпунктів західних ЗМІ в Україні, із медіа-середовища на нього посипалися звинувачення у самопіарі, у неможливості і утопічності цієї ідеї. Вочевидь, наших редакторів влаштовує, що світ черпає інформацію з корпунктів у Москві (і навіть нормально цілком депортувати московську знімальну групу Аль-Джазіри прямо з Борисполя), що світовим ЗМІ легше знайти англомовних експертів «че там у хохлов» у Москві а не Києві тощо. Наші ЗМІ привчили українців бовтатися у склянкових бурях нашої політики, і це не заважає посипати потім голову попелом, що ми програємо інформаційну війну.

                Попри те, що ми маємо найбільшу територію в Європі і 40 млн. населення, досі колективно «визираємо з-за курая». 

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для сайту "Політека".