Від Заходу й до Сходу: «камені спотикання» сучасної журналістики

Довгий час спостерігаючи за роботою журналістів у різних областях України, спілкуючись із колегами з громадського сектору, дійшла висновку, що, попри певні регіональні відмінності, українська журналістика має чимало однакових проблем, – пише регіональна представниця ІМІ у Волинській області Богдана Стельмах. 

 

Не менше як десятиліття мова про професійні стандарти журналістики не зникає з панельних дискусій, круглих столів, медійних форумів, на цю тему проводять семінари і тренінги, але «середня температура по палаті» залишається стабільною – журналістика «джинсує». Відносний період затишшя у міжвиборчий період суттєво відрізняє сторінки газет і стрічки новин від періоду виборчого. І якщо в цей час з’являється замовний матеріал – можна безпомилково вважати це неофіційним початком виборчої кампанії.

 

Основна причина «джинсування» – не незнання стандартів, а небажання їх дотримуватись і відсутність системи відповідальності. В українському медіапросторі поки не існує цехового осуду за поширення «джинси», як у цивілізованому світі, тож наші ЗМІ періодично перетворюються із суспільно-політичних видань у PR-майданчики політиків і партій. Вагомим аргументом для виправдання таких дій часто називають економічну складову – виданням треба за щось жити. А політики не хочуть, аби інформацію про них і їхні добрі для громади справи позначали як рекламу. Але ж, як не дивно, видання, які дотримуються законодавства і правильно маркують замовні матеріали, в Україні є. Значить, справа таки не в політиках?

 

Тема болюча для більшості комунальних видань, особливо районних. Одні бояться, інші не знають, ще інші не вміють працювати в економічних умовах, адже і створювалися, і діяли, за винятком окремих, переважно як рупор влади-засновника. Ще одна категорія – ті, що хочуть і можуть, але не виходить, бо орган місцевого самоврядування не зацікавлений у втраті інформаційного майданчика.

 

Насправді ситуація поглиблюється ще й тим, що попри чималу кількість навчальних тренінгів і семінарів із роздержавлення, які то з’являлися, то затихали відповідно до політичної ситуації в країні, комплексного підходу до реформи ЗМІ та навчання для редакторів/менеджерів комунальних медіа так і не відбулося.

 

Тому щороку при формуванні бюджету закладається стаття на висвітлення діяльності органів влади. Нема грошей – нема інформації. Є гроші – нема критичної інформації. Тим дивнішим для мене став і залишається досвід сумських «районок», які, за словами їхніх журналістів, уже багато років не отримують від влади ні копійки і навіть є прибутковими.

 

«Заступник голови правління», «член УПА», «керівник благодійного фонду», «сільський голова», «депутат районної ради» – це назви посад, які очолюють жінки. На превеликий жаль, часто журналісти навіть не замислюються над тим, що можна ж написати інакше: замість «директор Музею волинської ікони Тетяна Єлисєєва» – «директорка Музею…», замість «директор загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня с. Переспа Ольга Нечипорук» – «директорка… школи», замість «адміністратор дизайн-студіїї «4 room» Наталія Демченко» – «адміністраторка», замість «слідчий суддя міськрайонного суду Ірина Логвинюк» – «слідча суддя», вже не кажучи про такі широко вживані слова жіночого роду як «координаторка», «тренерка», «депутатка», «волонтерка» тощо.

 

Безперечно, українські медіа не зовсім позбавлені слів-фемінітивів, наприклад: «речниця київського мера Оксана Зінов’єва», «представниця Інституту національної пам’яті Леся Бондарук», «уповноважена Президента з питань урегулювання конфлікту на Донбасі Ірина Геращенко» тощо. Проте частота вживання «жіночих» закінчень трапляється вкрай рідко і переважно в інтернет-виданнях.

 

З одного боку, існують норми сучасної української мови, згідно з якими назви посад вживаються в чоловічому роді («секретар міської ради», «заступник голови ОДА», «аналітик центру», «прес-офіцер» тощо), оскільки виникали вони і довший час залишалися «чоловічими». З іншого боку, ніщо нам не заважає продукувати зміни, адже мова – то живий організм, який реагує на вимоги суспільства. Зрештою, як стверджує гендерна експертка Марія Дмитрієва, фемінітиви завжди були притаманні українській мові, лише процес «радянізації» із запровадженням російської мови як домінантної призвів до їх зникнення.