Від патріотизму до пропаганди один крок

Навесні цього року Київський міжнародний інститут соціології на замовлення ГО «Телекритика» провів широке дослідження у Одеській, Харківській, Херсонській, підконтрольних Києву територіях Донецької та Луганської областей (в дослідженні – «Україна»), та на непідконтрольних землях Донеччини і Луганщини (в дослідженні – «ДНР-ЛНР»). В основі опитування лежала зацікавленість визначити, наскільки об’єктивними вважають мешканці цих південних і східних областей ЗМІ України і Росії, проте окремі запитання стосувалися також стосунку до пропаганди. Що цікаво, на питання «В ситуації, що склалася, журналістам має бути дозволено робити пропагандистські репортажі в інтересах української держави», мешканці вільних територій відповіли ствердно – 34% скорше згодні і 14% згодні повністю, а навіть на територіях «ДНР-ЛНР» цей показник був на рівні 21% і 4% відповідно. Подібне питання стосувалося лише діяльності «Першого Національного», і на нього приблизно ж стільки респондентів відповіли позитивно (що, в свою чергу теж свідчить про те, що українські ЗМІ населення асоціює з державною інформаційною політикою як такою).

                Такий високий показник свідчить, з одного боку, про самих мешканців даних областей – вони призвичаєні до радянського типу подання новин і вважають, що Україна не повинна пасти задніх на тлі пропагандитсько-фейкової навали ЗМІ з Росії. На це вказує теж менша кількість противників пропаганди на вільних землях (25% повністю не згодні і 10% скорше не згодні) і більша на окупованих (21% і 31% відповідно), - останні і так вважають українські ЗМІ більш заангажованими, щоб бажати в них бачити більше пропаганди. З іншого боку, такий показник дає певний карт-бланш тим редакторам і журналістам, котрі вже в окремих моментах і так перегинають палицю. Найбільш різку критику щодо заангажованості українських ЗМІ я почув від глави Академії української преси (АУП) професора Валерія Іванова на конференції «Проблема мови ворожнечі в українських медіа, організованій на початку вересня Національним союзом журналістів України.

                «Мова ворожнечі стала пануючою в українських медіа після початку війни, - сказав Іванов. – Це відсуває нас від тих європейських намірів, на які ми нібито налаштовані. Українські ЗМІ почали працювати як своєрідний вид зброї. Це неприпустимо для демократичної країни. Вихід – включити професіоналізм, повернутися до стандартів». Він навів приклади, коли українські медіа повторювали брехню влади, що українські війська не обстрілюють населені пункти, або ж «маленької брехні»: увечері великі канали передають фейк про великий вибух у центрі Маріуполя, а ще вранці це було спростовано міською міліцією. Редактор місцевого видання «Приазовский рабочий» Микола Токарський не раз був вимушений у своїй газеті спростовувати брехню великих каналів. Причини брехні, за словами професора Іванова, різні: неправильне розуміння поняття патріотизму, коли під патріотизмом розуміють те, що вигідно моїй державі, а держава у цьому випадку розуміється як влада цієї держави. Друга причина – звичайна лінь перевірити інформацію.

Зараз за дослідженнями АУП, недовіра до українських медіа вперше за часи незалежності більша, ніж довіра. «Якщо мета українських ЗМІ – інформувати про те, що відбувається на Сході, то треба використовувати емоційно незабарвлену лексику, - вважає Іванов. - Якщо інформація недостовірна, журналістам перестають довіряти. Кому потрібні журналісти, яким не довіряють? На Сході люди можуть визирнути в вікно і побачити, що відбувається; і якщо вони побачать, що віртуальна картинка на українських каналах відрізняється від того що у них у вікні, вони перестають довіряти медіа».

Спершу досить різкий виступ професора я навіть готовий був повважати театральним вибриком перед присутніми німецькими гостями, якби не наступні виступи редакторів-практиків, у яких звучали прямі зізнання у використанні мови ворожнечі та у скочуванні в пропаганду. Приміром, випускова редактор програми «Час.Підсумки» на 5-му каналі Ірина Герасимова розповіла, що на ТБ шляхів просочування елементів пропаганди і мови ненависті більше ніж у друкованих ЗМІ – її можна просунути через відеоряд, синхрон (коментар політика), власне текст журналіста і титрування. «Коли ми даємо синхрон терориста, стандарти відходять на задній план, ми є заручниками або стандартів, або правди. Людина з Києва не побачить реальність Донбасу, якщо ми керуватимемося стандартами». Як приклад Ірина навела використання в сюжетах кривавих картинок, які би раніше з етичних міркувань ніколи б не пропустила. Стандарти редакторка пропонує «пам’ятати в голові» і «намагатися їх дотримуватися». На її думку, на живого журналіста «в полі» дійсність не може не впливати, тому суб’єктивізму не уникнути.

Фактично, працівниця президентського ЗМІ сказала напряму те, про що інші медійники говорять хіба що в теорії. Приміром, на дискусії «Медіа в поляризованому суспільстві: частина проблеми чи її рішення?» шеф-редактор «Телекритики» Наталя Лигачова визнала, що «сьогодні традиційні та нові медіа часто стають не способом вирішення проблеми, а навпаки, самі перетворюються на проблему. По-перше, це пов’язано з пропагандою, яка наявна в деяких ЗМІ — вона має здатність швидше впливати на аудиторію, ніж інформація». Натомість виконавча продюсер англомовного телеканалу Ukraine Today Тетяна Пушнова визнала наявність людського фактора, який може викривити зміст інформації, проте розповіла, що в своїй роботі вони з цим воюють: «Як українці мені хочеться заявляти про свою позицію — що Україна найкраща країна у світі, що я хочу, щоб ми перемогли… Це і є людський фактор. Щоб позбутися його, ми зробили так, що редакція складається не з українців — і ці журналісти знають, як подати інформацію, щоб було зрозуміло іноземним аудиторіям. Наприклад, ми не вживаємо слова “терористи” відносно бойовиків на Донбасі, хоча особисто я вважаю їх терористами. Але ж є професійні стандарти».

Україна намагається рухатися в сторону демократичної держави, де будуть вільні медіа. Якщо на початку виникнення ЗМІ їх власники чи держави вбачали суть існування власних ЗМІ лише у просуванні потрібних собі ідей, себто в пропаганді, то з часом, як зазначає британський журналіст і автор книги «Новини пласкої землі» Нік Дейвіс, почали відмовлятися від цього з однієї простої причини: їм було добре відомо, що це шкодить бізнесу. У ЗМІ котрі є чистими бізнес-проектами (заказуху не беремо до уваги), чиста журналістика приносить дохід – не лише грошовий, а й репутаційний. Тому скільки б ми не хотіли «покращувати» імідж і реноме країни підмальовками, позитивного результату це не принесе. Тільки правда. 

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для видання "Політека".

Ілюстрація: Вася Ложкін.