Про журналістів у час неоголошеної війни: Ким бути? і Як бути? Частина І

У журналістиці є одна з найцікавіших форм роботи в «польових умовах» - «журналіст змінює професію». Це коли ти на якийсь час стаєш не собою, а працівником іншої сфери (наприклад, медичної) або іншого суспільного прошарку чи соціальної ролі («бомжем», або особою, яка має намір виїхати за кордон на заробітки). Все це робиться задля того, щоб краще зрозуміти процеси, факти, явища, побачити функціонування системи чи певних груп зсередини, очима безпосереднього учасника, і розповісти про це своїй аудиторії.

У час Революції гідності частина журналістів була на майданах країни не безсторонніми спостерігачами, а активними її учасниками. Згодом, із початком неоголошеної війни, яку потім невдало нарекли АТО, чимало з них пішли добровольцями на фронт, частина активно взялася за волонтерство, а ще хтось не може не писати про війну та її заручників. Усе це – із категорії «журналіст змінює професію», але вже не по-іграшковому. Обрана роль аж надто реальна, щоб наступного дня прийти в редакцію за своє затишне робоче місце і весело ділитися з колегами враженнями про експеримент. 

Мирослав Ватащук – кореспондент Інформаційної агенції ZIK у Волинській області.

Відомий у волинському журналістському середовищі як чудовий знавець законодавства (і не лише медійного). Саме він розпочав Євромайдан у Луцьку. Я ніколи не питала у нього – чому? Надто дивно ставити питання, відповідь на яке очевидна.

Вже через рік в інтерв’ю інтернет-виданню «Lutsk.eu» Мирослав скаже, що його «дістало». Як і багатьох інших свідомих громадян. Репортажі з Києва про найбільш гострі моменти громадянського спротиву – це далеко не все, чим були наповнені ці три революційні місяці в житті Мирослава.

А згодом – разом із іншими журналістами допомагав «ставати на ноги» військкомату, налагодити контакти військових з волонтерами, політиками, благодійними фондами, «революційними» громадськими об’єднаннями, бізнесом та міською владою.

Мирослав каже, що сьогодні саме так може принести країні найбільше користі.

Редактор Інтернет-видання «Вісті Каменя» Богдан Пташник у мирні часи писав гострі матеріали про діяльність місцевої влади, зловживання посадовим становищем, тощо. Багато його публікацій передруковували обласні видання.

Євромайдан став для нього початком іншого життєвого етапу: тоді він очолив у себе на Камінь-Каширщині Правий сектор. А коли в країні почалася війна, записався добровольцем у батальйон «Донбас».

Під час одного з боїв Богдан отримав важке поранення в голову. На разі перебуває вдома і не шкодує про свій вибір. «Хто, як не я? – каже. – А писати потім буду».

Головна редакторка газети й інтернет-видання «Слово Волині» Наталка Шепель із квітня цього року активно допомагає пораненим учасникам АТО, які перебувають на лікуванні в госпіталі. Каже, що день, коли привезли перших хлопців, поранених під Волоновахою, став її особистою точкою відліку. Тоді зустріла знайому, яка відвідувала бійців у госпіталі, і запитала, чим може бути корисно. «На ту пору я ще не знала, та й ніхто толком не знав, чим він може допомогти, – каже Наталка. – Ніхто цьому не вчив, волонтерського руху як такого в Луцьку не було». А коли розбили частини під Савур-Могилою, прочитала повідомлення у Facebook:

«Привезли, їх багато, прийдіть підтримати, чим можете. В одного ще й день народження». «Як зараз бачу: субота, я дивлюся на це повідомлення і раптом розумію, що якщо зараз не встану і не піду, то шкодуватиму все життя»,  – пригадує журналістка.

Так почалися її нові будні – пошук медикаментів, інструментів для оперування, речей повсякденного вжитку, іноземних клінік для якісного лікування й реабілітації, проста підтримка добрим словом і мовчанням – аби просто вислухати.

Водночас відповідальності за редакційний колектив і видання ніхто не відміняв. Але саме завдяки журналістській роботі Наталка має можливість розповісти історію кожного окремого бійця, «бо колись усе це теж стане історією».

Допомогою бійцям АТО зайнявся і нині колишній уже журналіст і юрист за фахом Василь Нагорний. Саме він надає юридичну і моральну підтримку бійцям відомої 51 механізованої бригади і їх родинам, зокрема і захист інтересів у судах.

Усе почалося влітку 2014 року з телефонних дзвінків зі Сходу. Коли Василь «уперше почув, як плаче 22-річний пацан, який сидів в окопі біля Луганського аеропорту. Коли досвідчений «ВДВшник» просив передати мамі, що він її любить. Коли надсилав у Генпрокуратуру передані волонтерами рапорти бійців…».

Звідки людям став відомий номер його телефону – Василь не знає, але з того часу вже не міг бути осторонь людських доль. «Можливо, це те, для чого я народився на цей світ, – каже він. – І якщо я врятував здоров’я чи життя хоча б одного бійця, то недаремно цим займаюся. А ще тому, що був Майдан і Революція гідності. І соромно мені буде перед хлопцями, біля чиїх трун стояв ночами в соборі, якщо буду пасувати перед високими чиновниками, захищаючи родину загиблого… Інколи опускаються руки, але кинути свою 51-шу я вже не можу, чого би мені цього не вартувало».

Наталка Толмачова – заступник головного редактора з питань маркетингу друкованого видання «Вісник і К°» – зробила свій вибір іще в грудні 2013 року: поїхала на Майдан, бо точно знала, що буде там потрібна. У Будинку профспілок готувала каву-чай, робила бутерброди, сортувала провізію на складі. В перервах поширювала інформацію через соцмережі та займалася адресною грошовою допомогою. Коли почалася війна – взялася допомагати пораненим у госпіталі, а зі створенням Обласного координаційного центру допомоги бійцям АТО стала координатором напрямку допомоги пораненим і їх родинам. «Якщо не можемо справитися своїми волонтерськими силами, завжди намагаюся знайти тих, хто допоможе».

Що керувало Наталкою в часи Євромайдану і тепер? Каже, що то – вибір серця. Хоча шкодує, що на дітей – усе менше часу. Проте запевняє, що іншого вибору бути не могло: «Це просто такий період життя, коли є шанс навчитися жити інакше, навчитися виходити за межі зони комфорту, переступати через «не хочу» і «не можу», навчитися відкидати непотрібне і цінувати прості речі».

Журналістка інтернет-видання «Lutsk.eu» Ірина Мусій не може говорити про Євромайдан без болю – надто глибокий слід він лишив у її серці. А нещодавно повернулася з поїздки у Дебальцево і Краматорськ. Бажання поспілкуватися з мешканцями Сходу України переслідувало її півроку, тож перша-ліпша можливість навіть не підлягала обговоренню. «В мене було кілька причин, – каже Ірина. – По-перше, як журналістка – хотіла все побачити на власні очі, відчути, пережити, щоб донести до інших. Я вважаю, що журналісти повинні бути там. Хоча б тому, щоб інформувати людей про побачене на власні очі. Але робити це правильно. Не ідеалізуючи війну. І головне – не брехати. По-друге, я хотіла поїхати на Схід, як людина, яка не залишається осторонь того, що відбувається. Неможливо спокійно сидіти, знаючи, що там – твої друзі».

Ірина переконана, що писати правду і працювати для людей – її обов’язок. І обов’язок сучасної журналістики.

Замість епілогу

Власне, я ніколи не стомлююся говорити, що кожна людина завжди має можливість вибору. І в кожної людини він мотивується певними чинниками. Журналістика – невіддільна від суспільства і водночас відображає всі процеси, що відбуваються в ньому.

В тому ж таки даючи  інтерв’ю інтернет-виданню «Lutsk.eu» Мирослав Ватащук зазначив: «У будь-якій ситуації журналісти мають бути спостерігачами. Тобто ми не повинні підтримувати жодну із сторін, а просто висвітлювати події». Але чи був Мирослав таким відстороненим спостерігачем, розпочавши Майдан у своєму місті? Чи були осторонь багато інших журналістів? І наскільки взагалі можливо бути осторонь подій, які вирішують твоє майбутнє і твоє сьогоднішнє? У медіа-колах – це досить дискусійне питання, проте кожен робить свій вибір. Насамперед – громадянський.

P.S.: Це – історії не про всіх журналістів, які поза професійною діяльністю займаються ще іншими суспільно важливими справами. Далі буде. Хоча краще, щоб приводи для волонтерства були мирними.

Текст: Богдана Стельмах, регіональний кореспондент ІМІ у Волинській області, для сайту "Четверта влада". 

На фото: Ірина Мусій