Про журналістів у час неоголошеної війни: КИМ бути? і ЯК бути? (частина 2)

Представники медіа-сфери чудово знають, що неможливо поєднувати 2 в 1: ти або журналіст, або громадський активіст. Якщо ж позиціонуєш себе і тим і тим, це, як мінімум, непрофесійно, а як максимум призводить до різних маніпуляцій і небажаних наслідків.

Події в країні, що почалися рік тому, внесли деякі корективи в стиль життя журналістів: окремі з них чітко зрозуміли, що є насамперед громадянами. І хоч розмежування функцій, на щастя, і далі залишається питанням професіоналізму (ти або пиши, або бери активну участь у суспільно-політичних процесах), проте межі стали дещо розмитішими. Сьогодні журналісти намагаються поєднувати обидві функції, щоправда – таки розмежовуючи медійні справи і громадський активізм, який у мирний час міг просто дрімати, - пише регіональний представник Інституту масової інформації у Луцьку Богдана СТельмах на сайті "Четверта влада". 

Моє знайомство з Анатолієм Котлюком відбулося років три тому, коли він саме працював в інтернет-виданні «Волинські новини». Анатолій каже, що ніколи не вважав себе журналістом, а громадською діяльністю почав займатися з 2004 року, перебуваючи в молодіжних національно-патріотичних організаціях: «На мою думку, журналіст – це людина, яка не боїться казати правду, і насамперед – правду про себе. На жаль, я таких людей знаю дуже мало. Та й взагалі журналіст, як кажуть, не професія, а покликання. Долучаюся до громадського життя, бо виріс українцем і люблю свою Батьківщину. Розумію, що ніхто, крім звичайних людей її не змінить. Шкода тільки, що громадський сектор не чують ані влада, ні решта українців».

Сьогодні, активно займаючись допомогою бійцям на Сході, Анатолій все ж має намір працювати в сфері медіа. «Повертаюсь у ЗМІ, бо маю ідеї, які хочу реалізувати», – каже він.

Не новачок в активному громадському житті й головний редактор газети «Аверс ПРЕС» Андрій Лев. Під час навчання у вузі він був студентським деканом на історичному факультеті, займався громадсько-політичною роботою. Тож революційні події та неоголошена війна не могли пройти мимо нього. Як журналіст кілька разів їздив на Майдан, редакція газети з самого початку революції підтримувала учасників євромайдану, як і мільйони українців допомагав, чим міг євромайданівцям, а влітку подався на Схід – самому все побачити й почути. «На той час мало було інформації про нашу 51 бригаду, і як з’ясувалося – часто подавалися перекручені й неіснуючі факти», – каже Андрій (передачу про 51 бригаду можна переглянути в мережі YouTube).
Волонтерська група «Волинський тиловик», до якої входить Андрій Лев, тісно співпрацює з іншими групами, зокрема – «Волинські партизани» і «Волинь SOS». Займаються збором і доставкою всіх необхідних бійцям речей. «Останнім часом більший акцент змістився на авто й машини швидкої допомоги. Із ними українська діаспора передає речі. Не лише для учасників АТО, а й для переселенців», – уточнює Андрій і додає, згадуючи цікавий момент про підтримку українців поляками, який трапився ще в кінці квітня. Власне, завдяки допомозі польських громадян, невідомий ще тоді широкому загалу громадян батальйон «Донбас» отримав кількадесят польських касок і протигазів.
А ще «волинські тиловики» розробили й апробували так званий «сухпайок виживання», його зразки й опис подали в Міністерство оборони, але відповіді поки не отримали. «Цей набір ми вже випробували в зоні АТО, постачаючи його в основному бійцям «Донбасу», – розповідає Андрій Лев. – Він призначений для тих, хто сидить у засідці, для розвідників, корегувальників вогню або для тих, хто не має змоги щось собі приготувати. Завакуумований набір складається з калорійних та багатих на поживні речовини продуктів, які можна легко і тихо відкрити. Ними, щоправда, не наїсишся (об’єм принесений в жертву компактності), але протриматися можна досить довгий час».

Тема війни на Сході України близька Андрієві й особисто: ще на початку травня в Луганську був поранений був поранений перший волинський боєць – то його старший брат. Однак журналіст запевняє, що не цей випадок став поштовхом до його активної допомоги учасникам АТО. Він вважає, що має робити те, що може».

Чималий досвід громадської діяльності і в журналіста інтернет-видання «ВСЕ – сайт чесних новин» Юрія Дюга. З 2006 року був учасником організації ФРІ та «Території молоді», пізніше долучався до багатьох громадських ініціатив. Роком раніше прийшов у журналістику. Тож під час подій Євромайдану брав участь у пікетах, штурмах, а також стрімив відео.

Журналіст каже, що займатися волонтерством його спонукало дві речі: «Як журналіст я знав реальний побут мобілізованих в 51 ОМБР, бо вони були на Рівненському полігоні. Тому розумів, що допомога треба. А натхненником і прикладом став бізнесмен Юрій Бірюков, який створив відому нині групу волонтерів «Крила Фенікса». Сам я не знав, із чого почати, але мені пощастило на партнерство з Вікою Шинкаренко. Так виникла група волонтерів «Допомога армії – Рівне – ДАР». Зараз у нас залучено більше сотні волонтерів. Ми зібрали та закупили речей більше ніж на 2 мільйони гривень, іще додатково рівняни принесли все необхідне більше ніж на мільйон».

Волонтерська група займається кількома напрямками роботи. Один із них – придбання форми, амуніції, тепловізорів, ПНВ, автівок для фронту. Інший напрямок – пошиття маскхалатів, білизни для солдатів, чохлів для техніки, виготовлення харчових напівфабрикатів для фронту. Юра каже, що вже одягнули більше 3 тисяч бійців. Третій напрямок – конструювання безпілотників. На сьогодні завершується розробка 2 БПЛА. Крім того, волонтери проводять навчання громадян і журналістів із тактичної медицини.

Інна Білецька – спецкор телеканалу «Інтер» у Рівненській області – провела з чоловіком на Майдані не одні вихідні, допомагала скрізь, де було потрібно. «Ми тоді вірили, що можемо щось змінити. Здавалося, що ми фантастична нація, – пригадує журналістка. – Але тепер я бачу, що люди залишилися такими ж, як і були: продовжують брати і давати хабарі, домовлятися, кулуарно вирішувати питання, а іншим просто байдуже, вони звикли, адаптувалися».

Інна ж продовжила боротися. З початком АТО разом з іншими небайдужими рівнянами взялася активно допомагати бійцям: збирати речі, гроші, закупляти амуніцію, навіть шукала з подругою кулеметну стрічку і майже все знає про оптичні приціли. «Просто сидіти і говорити, що я плачу податки і держава мені зобов’язана, – це не мій вибір, – каже Інна. – Спочатку не могла усвідомити, як так, що хтось може не допомагати, а тепер заспокоїлась – у кожного свій вибір».

Журналістка не любить слова «волонтер» і каже, що у її допомозі, як і в допомозі багатьох інших небайдужих людей, немає героїзму, бо їх майже не існує для своїх родин. Але Інна дуже хоче, «щоб суспільство усвідомило, що це – не бойові дії десь у Луганську і Донецьку, це – наша війна». Вона переконана, що якби всі це усвідомили, – «перестали би бавитися в салюти і корпоративи».

«Я би хотіла, якби могла, зробити більше, більше повпливати на процеси, бо ми маємо тут зробити все, щоб нашим бійцям було куди повернутися. Не в умови тотальної корупції і брехні, а туди, де їх справді чекають і готові приймати такими, якими вони є – з їхньою правдою про війну», – каже журналістка.

Прес-аташе ФК «Волинь» Юрій Конкевич у час неоголошеної війни допомагає людям на якийсь час забути про моральний і фізичний біль. Улітку він із командою запрошували дітей-переселенців на матчі – вболівати за Волинь. Потім до нього звернулися волонтери, які опікуються вояками в госпіталі, з проханням зводити цих хлопців на футбол. «Я, звісно, відразу запалився, – каже Юра, – бо знаю, як вітають воїнів на стадіонах, наскільки велика повага до них у вболівальників, як багато фанатів також нині в АТО. Крім того, якраз на тижні, що передував матчу із Дніпром, у госпіталі повісився боєць… Напевне, не від добрих думок і настрою. Лікарняні стіни, звісно, після війни легше сприймаються, але все ж – це замкнутий простір. Тому захотілося вивести хлопців «у люди», щоб вони відчули, як їх люблять, поважають і як ними пишаються. Сиділи вони на найліпших місцях, диктор на стадіоні згадав про їхній візит, фанати й увесь стадіон овацію влаштували. Хлопці сяяли від радощів. Ну от після цього ми щоразу 20-30 поранених на футбол водили, вже окремі місця в них були – на найкращій трибуні, поруч дружини наших футболістів сидять».

Спільно з іншими волонтерами під час матчів була організована й інша акція – продаж патріотичних браслетів. Результатами задоволені. «Копійка до копійки – все для фронту, для перемоги», – резюмує колега і додає, що про допомогу футболістів армії може розповідати багато, але вони просять цю інформацію не розголошувати – власного піару на війні робити не хочуть.

Журналістка громадсько-політичної газети «Волинь-нова» Ярослава Тимощук допомагає залучати фінансові ресурси на допомогу АТО через культуру. Зокрема нещодавно спільно з мистецьким об’єднанням «100 Вт» презентувала в Луцьку роман Віки Амеліної «Синдром листопаду», вилучені кошти з продажу якої було передано волонтерській групі «Волинь SOS». «Сама ж письменниця подала ініціативу зробити захід благодійним. Вона відмовилася від будь-якого гонорару, а видавець надав книжки для продажу за цінами видавництва, порадивши встановлювати націнки на наш розсуд (чимало людей давали більше коштів поза визначеною сумою). Видавець згодом дивувався, як швидко всі книжки знайшли своїх власників. Мене ж вразило інше: як охоче зголошувалися допомогти. Це ще раз переконало: варто взятися за хорошу справу — й обов'язково знайдуться люди, які підтримають», – каже Ярослава. При цьому вона наголошує, що не вважає себе активною волонтеркою, але переконана, що «у нас є більше сил, можливостей і доброї злості, щоб допомагати й відчувати причетність до подій у країні».

Для ведучої програм на «Радіо Трек» і блогера Оксани Юрченко Євромайдан був щоденним ритмом життя, бо участь у ньому брала і її сім’я – донька й чоловік. Була кілька разів у Києві, постійно виходила на Майдан Рівного, готувала їжу хлопцям, які стерегли будівлю ОДА, а також постійно інформувала громадян про те, як розгортаються події. Вона згадує про той час із гордістю і сумом. «Є певне розчарування, є занепокоєння але головне – люди перестали буди байдужими, – вважає Оксана. – Мені здається, це і є головним надбанням Майдану. Ми стали гострішими, і жорсткішими і чутливішими одночасно.

Оксана каже, що віддала Революції всю свою енергію і сили, бо неможливо було бути пасивним спостерігачем. «Мій внутрішній неспокій і небайдужість завжди штовхає мене вперед. Інколи і на барикади», – зауважує Оксана Юрченко.

Зараз вона теж не осторонь подій – допомагає учасникам АТО в міру своїх можливостей: «Треба стояти біля супермаркету – стою, треба пакувати – пакую». А днями журналістка продала на благодійному аукціоні своє побачення, – і 700 грн. за каву з нею були передані на потреби армії. «Я звичайна українка, якій у душі щось болить. І болить мені Україна. І судячи з подій, болітиме ще довго», – каже журналістка.

Надія Замрига – редакторка Володимир-Волинського агентства телевізійного мовлення «Володимир» і газети «Рідне місто Володимир» – називає себе «воєнною дитиною», бо народилась у сім’ї військового. Нині в АТО перебувають усі найближчі їй люди – рідні, друзі і коханий. Тому дзвінки на Схід і звідти вона переживає надто боляче. Як випадає можливість – їде до них із гуманітарним багажем. «Перед тим, як все ж так набрати номер, кілька разів відкладаю телефон. І ось чую знайомий голос. Натхненно ділюсь новиною – у нас пішов дощик, навіть гриміло й блискало! В телефоні чую: «А у нас град!». Разом сміємося. Стоп! Який град? Дурнуватий жарт вийшов, в секунді душать сльози й хочеться кричати до нестями! Бо ж знаю, що той, їхній град, пишеться з великої букви – бойова машина БМ-21 «Град». І приносить він смерть, біль, відчай, сльози», – ділиться своїми відчуттями Надя.

Сама журналістка каже, що нічого особливого не робить. Водночас ефір АТМ «Володимир» і шпальти газети заповнені матеріалами про військових: як вони збиралися їхати на схід, як було в дорозі і під вогнем, як поверталися, як зустрічали полонених, як живеться військовим і їх родинам зараз.

Надія Замрига переконана, що журналісти в нинішніх умовах не повинні гонитися за «смаженими» фактами: « Думати, думати і ще раз думати над кожним словом про військових, про події, про війну. І все перевіряти докладно, а не шукати постійно в молоці кістку: то голодних солдатів, то тих, хто пив воду з калюж, то як хтось там продавав патрони по 2 бакса. Це БРЄД!!! Але таке нині читають і дивляться, на превеликий жаль. Нам всім треба нарешті відділити «мухи від котлет». Словесних ура-патріотів, від людей, які мовчки, стиснувши зуби, ризикуючи життям, – воюють».

P.S.: Про інших представників медіа-сфери читайте в попередньому матеріалі. І якщо ви знаєте журналістів, фото корів, операторів, які вільний час віддають допомозі іншим, напишіть мені у Facebook. Ми маємо знати і шанувати цих людей за життя.

Текст: Богдана Стельмах, регіональний представник ІМІ на Волині, для сайту "Четверта влада"

На фото: власкор каналу ІНТЕР у Рівному Інна Білецька.