Павло Шеремет: «Інтерв’ю – це розмова, схожа на допит у кабінеті слідчого»

Журналістам-початківцям часто видається, що інтерв’ю – це найлегший жанр, у якому елементарно досягти успіху, якщо добитись розмови з зіркою. Чому все не так просто і що потрібно зробити, щоб інтерв’ю вийшло вдалим, у Школі журналістики Українського католицького університету розповідав Павло Шеремет. Він працював на центральному російському телебаченні, заснував один із найпопулярніших ресурсів Білорусі – «Белорусский партизан», а останні п’ять років веде теле- і радіопрограми в Україні й дописує для «Української правди».

Головне – історії

Не можна стати хорошим інтерв’юером, не розуміючи суті журналістської професії: навіщо ми це все робимо. Журналісти – це люди, які знаходять цікаві історії й розповідають їх іншим людям. Якщо вам не цікаві люди, це не ваша професія. Ми – провідники чужих історій. І це серйозна мотивація, щоб досягти успіху в професії. Ви можете працювати на радіо, в газеті чи на телебаченні – яка різниця, де розповідати історії? Інструментарій різний, мета одна.

Найважливіше в роботі журналіста – розмовляти з людьми і ставити їм запитання. Це  головний інструмент, наприклад, у роботі репортера: якщо не поставиш запитання й не отримаєш на них відповідь, не матимеш жодного ґрунту для репортажу. З іншого боку, інтерв’ю – це самостійний жанр, і багатьом видається, що для того, щоб досягти в ньому успіху, достатньо добитись розмови з зіркою. Це велика помилка.

Непередбачуваний жанр

Інтерв’ю – найцікавіший, але й найскладніший жанр журналістики. В ньому немає межі для вдосконалення. Новину чи репортаж ви можете написати на автопілоті, якщо маєте досвід і володієте набором штампів та алгоритмів. Якщо герой цікавий – ваш матеріал буде цікавішим, а якщо герої нудні, то ви прикрасите. Готуючись до інтерв’ю, ви ніколи не знатимете, що на вас чекає – перемога чи невдача. Можливо, ця людина більше ніколи не схоче з вами зустрічатися. А може, вашу розмову розберуть на цитати й говоритимуть про вас як про людину, що зуміла розкрити співрозмовника.

Перш за все, ви повинні оцінити ексклюзивність свого інтерв’ю. Чи розмовляв до вас хтось із цим героєм на цю тему? Як часто герой дає інтерв’ю?

Оцініть також надійність співрозмовника. Чи буде він із вами щирим, які в нього мотиви говорити з вами, чи компетентний він у темі, на яку ви хочете поспілкуватись. Третім важливим чинником є цитованість. Із двох надійних та цікавих людей ви повинні обрати того, що здатен складати букви у слова, а слова в речення.

Розмова з чіткою метою

Інтерв’ю – це не просто бесіда, хоча формально це розмова двох людей. Але не розмова без початку й кінця, без чіткого завдання й мети. Інтерв’ю – це також не дебати: ми не намагаємось показати себе розумнішими за свого героя. Це радше розмова, схожа на допит у кабінеті слідчого. Ви повинні точно знати, чого хочете добитися від співрозмовника.

Інтерв’ю – це певною мірою ілюстрація. Тому важливою є емоційна насиченість слів вашого співрозмовника. Ви повинні створити відчуття присутності, зробити так, щоб читач, глядач або слухач опинився в епіцентрі подій. Телевізійникам простіше: коли ви пишете сценарій, ви повинні розписати план розмови. Якщо ви плануєте зробити великий матеріал, старайтесь ближче до фіналу вийти на емоційну вершину – підготувати людину до катарсису. Кожне своє інтерв’ю слід готувати як останнє. Врешті, у вас може й не бути більше можливості прийти до цього співрозмовника та поговорити з ним знов. 

А що спитала б мама?

Головний принцип, за яким я раджу добирати запитання для розмови: а що запитала б ваша мама, брат, сестра чи друг? Кожен із вас приблизно розуміє, хто ваш читач, глядач або слухач. Ви повинні окреслювати для себе портрет своєї авдиторії. Якщо ви вважаєте, що вашою авдиторією є всі, це означає, що насправді – ніхто.

Уявіть певне ядро й запитайте себе: що хотіли б довідатися ці люди? Що було б їм цікаво або корисно знати? Визначтесь, чого ви хочете добитись від співрозмовника: розвеселити авдиторію, шокувати її чи зацікавити історією?

І про політику

Журналістська місія має вагому політичну складову. Держава не може бути сильною без потужного громадянського суспільства, а медіа – один із ключових його інститутів.

Візьмімо дві Кореї: північну й південну. Північна – комуністична, Південна – капіталістична. Північній допомагали росіяни, Південній – американці. До шістдесятих років ХХ століття Північна була багатша, бо промислова, Південна – бідніша, бо сільськогосподарська. Диктатура панувала обабіч лінії розмежування: на півночі – Кім Ір Сен та його нащадки, на півдні – генерали Чон Ду Хван і Ро Де У.

У 80-ті Південна Корея усвідомила, що без серйозної економічної та соціальної реформ прорив неможливий. Тоді люди посадили своїх генералів, на яких іще вчора молились, звільнили з тюрми опозицію, провели демократичні вибори та створили вільну пресу. Тепер Південна Корея – космічна держава, а Північна – це підземелля. Ось у чому сила громадянського суспільства.

Текст: Юлія Кушнір, Магістерська програма з журналістики УКУ. 

Фото: Катерина Головко