“Ну а шо я можу зробити”. Конверти, маніпуляції та політичні замовлення

В урбаністичній тусовці і різних групах типу «Дайте пройти!» поширений такий мем для бидло-паркувальників «Ну а де я маю стати?».

Поїздивши трохи Україною і поспілкувавшись з журналістами з різних місцевих ЗМІ, я зрозуміла, що в моїй голові постійно крутиться їхнє «Ну а шо я можу зробити?».

«Чому у ваших виданнях перед виборами 80% контенту – політична джинса?» — «Ну а шо я можу зробити». «Чому ви всі конфлікти, де замішаний власник вашого ЗМІ, настільки однобоко висвітлюєте?» — «Ну а шо я можу зробити». «Чи не хочете ви якось об’єднуватись в своєму колективі, створювати профспілки, вимагати редакційних угод з власником про невтручання?» — «Ну а шо я можу зробити».

Та, навіть якщо справді нічого не можуть зробити (хоч я переконана, що можуть), найгірше, що немає розуміння, що щось взагалі треба робити. Що ситуація, коли у більшості ЗМІ панує тотальна цензура власника – ненормальна. І ситуація, коли журналісти перед виборами перетворюються на працівників штабу конкретних політиків або вводять виборців в оману, повсюди публікуючи приховану рекламу, – тим більше ненормальна. І що нічого не зміниться, поки самі журналісти не почнуть «ставати в позу».

Доходить до такого маразму, що ти гортаєш газету, і на одній сторінці матеріал авторства А. Белого про те, який кандидат Х хороший і чому за нього обов’язково треба голосувати, перегортаєш – а на іншій сторінці матеріал того ж автора «А. Белого» уже про те, чому кандидат Х поганий і чому за нього ні в якому разі не можна голосувати.

А потім дивишся – а там більшість газети написана А. Белим, і журналісти тобі зі сміхом відповідають «Так А. Белий – це у нас так вся реклама підписується, а шо такоє?». І на основі таких журналістських матеріалів виборці мають визначати, хто керуватиме їхнім селом, містом і країною.

Поодинокі журналісти, які напівпошепки обурюються, заявляючи, що їх така ситуація не влаштовує, з часом або закривають очі і вдають, що нічого не відбувається, або ідуть з професії. А працювати залишаються безпринципні робочі конячки.

Офіційно ми не знаємо власників наших медіа (80% з них зараз ховаються за офшорами або підставними особами), немає прозорості фінансування ЗМІ, багато журналістів отримують зарплату в конверті з грошей незрозумілого походження. Немає виписаних редакційних статутів про журналістські стандарти, яких дотримується видання (і які є доступними для їхніх читачів/глядачів/слухачів) і угод з власниками про невтручання в редакційну політику (папірець – скаже дехто, але без такого папірця нема взагалі про що говорити).

Революція Гідності в Україні розпочалася з купки людей, яких обурило одне з рішень президента. А виявилось, що тих, кого обурює, мільйони.

Чи почнеться Революція Журналістської Гідності і коли ж знайдеться та купка журналістів, які її розпочнуть?

Ірина Чулівська, ІМІ, для "Новое время"