Невидимі жінки України

Кілька років тому ізраїльські ультраортодоксальні газети потрапили у західні новини – через те, що змінили фотографії новообраного Кабінету міністрів Ізраїлю – в одній газеті двох жінок-міністрів замалювали чорним, а в іншій замість них помістили фотографії чоловіків . Через два роки ситуація повторилася, але вже в міжнародному масштабі – в цих газетах прибрали Хіларі Клінтон з фотографії команди національної безпеки США, тому що, на переконання хасидів, зображення жінок це дуже нескромно, бо це сексуально провокує чоловіків. Якраз рік тому подібний конфуз трапився в Саудівській Аравії, де випустили каталог фірми „Ікеа”, в якому не було жодного зображення жінки – на відміну від оригінального каталогу, поширюваного по всьому світу, в цій версії всіх жінок акуратно випиляли .

В нашій країні таке ставлення до жінок та їх зображень викликає подив – в умовах засилля майже голих дівчат-танцівниць в музичних кліпах українських та закордонних співаків і співачок по телебаченню і рясної реклами з майже голими жінками (чи частинами їхніх тіл) у вуличній і друкованій рекламі, у пресі і по телебаченню, здавалося б, годі говорити про неприйнятність жіночих зображень. Щоправда, така реклама неефективна – оскільки чоловіки відволікаються на жіночі тіла, вони не запам’ятовують рекламований товар, а жінки дратуються через нереалістичність запропонованих жіночих образів і теж його не запам’ятовують. Для тих, хто продає цей товар, це дуже погана ситуація, оскільки жінки є найвпливовішою і найбільшою споживацькою групою: 80 відсотків рішень в родині про покупку того чи іншого товару приймають жінки, навіть коли йдеться про побутову електроніку та інші дорогі товари, аж до автомобілів. Але рекламодавці орієнтуються на застарілу модель (про яку навіть невідомо, чи вона коли-небудь відповідала дійсності) – що всі фінансові рішення приймає чоловік-голова родини, і саме на його гіпотетичні смаки орієнтують свою рекламу. Як наслідок, в чоловіків закріплюється ідея, що жінки існують для їхнього естетичного задоволення, а жінки розвивають надкритичне ставлення до власної зовнішності і почуваються нещасними.

Але повернімося до новин. Якщо подивитися, в яких саме ролях жінки з’являються в новинах – з одного боку, це ньюйсмейкерки: політикині, спортсменки, акторки, співачки чи моделі (і все це в значно менших масштабах, ніж про чоловіків відповідних занять, крім хіба моделей). З іншого боку, це жінки – жертви злочинів, нещасних випадків чи соціальних негараздів, або ж злочинниці (зауважте, стать людини, що скоїла, скажімо, ДТП, майже ніколи не згадується – окрім випадків, коли це жінка. Коли йдеться про зґвалтування, то пишуть ухильно – її було зґвалтовано). Решта ролей і здобутків жінок невидимі ширшому суспільству. Нам не розповідають про те, чого прагнуть різні жінки розповідають про те, чого жінки прагнуть, як вони здобувають ки, а нещасними. о задоволення, а жінки кламу. огі стичність зап, що вони роблять для досягнення своїх цілей, як вони долають труднощі. В ролі експерток жінки в українських ЗМІ практично не фігурують – хоча серед людей з вищою освітою в Україні жінки становлять 54 відсотки, а серед викладацького складу ВНЗів жінок більше 65%.  

Єдиний час на рік, коли жінки стають видимішими у пресі чи на телебаченні – це напередодні свята 8 Березня, день боротьби за права жінок, який за радянських часів втратив свій підривний потенціал і перетворився на святкування краси і жіночності – тобто нагадування жінкам, що їхня єдина цінність – в естетичній (читай, сексуальній) привабливості для чоловіків та зручності у побутовому використанні. Такий акцент на тому, що жінки завжди (мають бути) гарні та жіночні, зручно дозволяє іґнорувати їх професійну діяльність та дискримінацію, з якою жінкам постійно доводиться мати справу і на ринку праці, і на робочому місці, і в решті сфер суспільного і приватного життя. Таке постійне знецінення жіночої праці, як вдома, так і на роботі, має цілком матеріальні наслідки: за даними Держкомстату, в середньому жінки отримують за таку ж роботу 70% від зарплати чоловіків – і це при однаковому рівні освіти і незважаючи на численні закони проти дискримінації в національному та міжнародному законодавстві. Працедавці такою ситуацією радо користуються – а платять за це жінки. Своїм здоров’ям, своїми нервами, своєю хронічною втомою від подвійного навантаження на роботі і вдома через побутове обслуговування чоловіка і дітей.

Це є нераціональним використанням людського ресурсу і несправедливістю стосовно жінок.

Чи можуть засоби масової інформації якось цьому зарадити?

Загалом у нас прийнято або зовсім не зважати на масштаби впливу ЗМІ на сприйняття дійсності, або цілковито їх демонізувати. Як і в більшості подібних випадків, істина десь посередині.

Якщо запитати мешканців США, чи нині пов’язана із насильством злочинність має більші масштаби, ніж, скажімо, років 20 тому, всі погодяться, що значно більші – і не лише мешканці США. Всі вірять, що на американських вулицях постійно відбуваються пограбування, вбивства чи перестрілки між бандами, що суперничають. Люди вірять в це, бо саме таку картинку їм день у день показують ЗМІ. Насправді ж останні 25 років рівень пов’язаної із насильством злочинності в США постійно знижується і зараз нижчий, ніж був у 1975 році.

Нам повторюють – краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Навіть в художніх творах, що їх нам пропонує телебачення, жінок дуже мало. З 1977 по 2006 рік в художніх та анімаційних фільмах, знятих в США, жінки становили лише 27 відсотків персонажів із репліками. В телепрограмах для дітей чоловічих персонажів вдвічі більше, ніж жіночих. Жіночі персонажі в чотири рази частіше вдягнені в сексуальний одяг і вдвічі частіше мають тонку талію. Чотири з п’яти оповідачів за кадром були чоловіки. 

Якщо подивитися, які образи жінок, професійно реалізованих, наприклад, в науці, нам пропонує те ж саме американське телебачення, то, скажімо, один з найпопулярніших комедійних серіалів останніх років, „Теорія великого вибуху”, пропонує вкрай карикатурні постаті – Емі Фара Фаулер, нейробіологиня із пристойною кар’єрою, хоч яка розумна і талановита, показана як вкрай соціально неуспішна, неоковирна і неприваблива. Бернадет, яка займається мікробіологією і заробляє своїм розумом і знаннями великі гроші, теж показана не дуже приємною – вона сварлива і схильна до спалахів гніву. Єдина жінка, яку нам показують із приязню, почасти як бастіон здорового глузду, це приваблива в традиційному сенсі Пенні, офіціантка (за 7 сезонів серіалу нам жодного разу не сказали її прізвища) – із незакінченою освітою рівня училища і нереалізованою мрією стати акторкою.  

Однак є й інші приклади, і з кожним роком їх все більшає. Наприклад, в популярних детективних серіалах „Місце злочину” (CSI) та „Кістки” (Bones) центральні ролі – експерток-криміналісток та вчених – належать надзвичайно розумним і добре освіченим жінкам, які озброєні науковими методами і знаннями, логікою, наполегливістю, рішучістю і неабиякою силою духу. Ці серіали часто називають причиною стрімкого зростання кількості студенток на криміналістиці – зараз дівчата становлять 74% всіх, хто вчиться на цій спеціальності. Завдяки цим серіалам дівчата охочіше йдуть вчитися на точні та природничі науки – бо бачать перед собою рольові моделі, що надихають і заохочують.

 Так само чимало дослідників говорять про те, що завдяки популярності серіалів про лікарів (серед яких багато жіночих персонажів, в тому числі і серед головних героїв) збільшується кількість дівчат, які йдуть навчатись на медичні факультети університетів, щоб – як і їхні улюблені героїні – рятувати життя і допомагати людям.

 Однак, мабуть, найцікавішим прикладом впливу побаченого на телеекрані на ставлення людей до цілком практичних і прикладних питань можна назвати випадок із персонажем Джіни Девіс в серіалі „Пані головнокомандувачка” (Commander in Chief, 2005 р.) – Маккензі Аллен, першою жінкою-президентом США в телевізійному творі  – в опитуванні щодо готовності проголосувати за жінку-президента США серед тих, хто бачили цей серіал, 70% відповіли схвально – порівняно із 23% серед тих, хто цей серіал не дивилися.

Зрозуміло, що в умовах України, де не виробляються власні серіали, а кінофільмів настільки мало, що говорити про їх вплив на суспільну свідомість не доводиться, про художню частину відображення дійсності ми можемо поки що навіть не згадувати. Але, як не крути, пропонована нам українською пресою, радіо і телебаченням картинка є не правдивим відображенням дійсності, а кривим дзеркалом, яке, з одного боку, оречевлює жінок і сексуалізує їх, а, з іншого боку, представляє їх життєвий досвід дуже обмежено і однобоко. І це ще дивніше, якщо згадати, що серед журналістів в Україні жінки складають 54%, і жінки ж очолюють кілька найвпливовіших газет, інформаційних вебсайтів і телеканалів. 

Це слушна нагода для українських ЗМІ уважніше придивитися до положення жінок в Україні і почати нарешті говорити українському жіноцтву те, що казала чорна няня маленькій білій дівчинці у фільмі „Прислуга” (The Help, 2011 р.) – Ти розумна. Ти гарна. Ти важлива.