На розтяжці інтересів: Влада VS журналіст
Остаточний інформаційний продукт, у котрому містяться різного роду інформації про владу, так чи інакше має дві сторони медалі: одна це як представник влади чи владна структура воліли би себе бачити, а інша, як її подає журналіст. При цьому не факт, що й журналіст вільний у власній інтерпретації події, при ньому завжди присутній фактор редакційної політики, точки зору власника чи топ-менеджера, у деяких випадках самоцензури, продиктованої страхом бути звільненим або потрапити під позов з боку влади. Тобто так насправді кінцевий продукт не є прямим відображенням дійсності, і таким бути не може. Які механізми треба запустити, щоб результат був наближеним до реальності і задовольняв обидві сторони медійного процесу?
Окремі тези відповідей на це питання прозвучали під час другої панелі конференції «Комунікація реформ на місцевому рівні» (Київ, 30.03.16), присвяченої проблемам співпраці органів влади з журналістами і громадськістю. Модерувала розмову журналістка Громадського радіо Наталя Соколенко, а серед спікерів були представниця Мінінформполітики Тетяна Попова, одеська експертка з комунікацій Зоя Казанжи та керівник ГО pro.mova Євген Глібовицький. В основі обговорення була теза, що добре працюється журналістам із тими представниками влади, котрі самі виходять з ініціативами інформування. Бо ж, як подає виданий ІМІ практичний посібник для працівників комунікаційних структур в органах влади, «не зумівши отримати коментар у головних фігурантів/відповідальних осіб, журналіст починає збирати інформацію із інших, доступних йому джерел». Підтвердила цю тезу Ганна Старчевська, представниця Нацполіції в Дніпропетровську, де планові зустрічі з журналістами відбуваються двічі на тиждень («у мого начальника «правильні таракани», - жартує Ганна). За її словами, попри те що не треба акредитуватися, самі журналісти прагнуть мати «корочку», аби безперешкодно з’являтися на засіданнях…
Укладачка згаданого посібника Зоя Казанжи розповіла, що велике значення для комунікації має особа прес-секретаря, між яким та керівником структури має бути довіра, що не має на меті далеко не компліменти другого першому. Керівник прес-служби повинен мати свідомість того, що влада сама по собі «нудна» і «нецікава» і мотивувати керівника не боятися публічності. Що у нас в країні склалася ситуація, коли ініціатива нерідко наказується, через що чиновник боїться зайвий раз «чхнути» і вважає, що бовкнути не те це менше репутаційних втрат. Іноді, звісно, дійсно – «краще мовчати», як ось у прикладі глави Херсонської обласної ради Андрія Путілова, котрий минулого місяця «щось розповів про освіту», після чого у сайту телеканалу «Херсон плюс», який першим поширив дане відео, чомусь почалися проблеми із DDOS-атаками. Як відомо, не можуть порадувати своєю притомною мовою і низка політиків загальноукраїнського масштабу, а проте обов’язок інформування громадськості та ЗМІ ніхто не відміняв. Що робити?
Обидві сторони комунікаційного процесу як мінімум, повинні проявляти розуміння стандартів одне одного та бажання працювати професійно, що допоможе краще виконувати свою роботу кожній зі сторін. Тобто журналіст мав би пам’ятати, що глава прес-служби не винна йому «поставити спікера» тут і відразу, що їй важливо знати тематику і напрям, не поводитися виклично при організації інтерв’ю через вищі структури до працівників нижчих ланок прес-служб, покликаних за своїми обов’язками (!) допомогти вам у цьому. Євген Глібовицький зі свого боку нагадав, певним чином охолоджуючи емоції: журналіст повинен мати у висвітленні процесів влади професійний інтерес, «його не треба ублажать».
Натомість власне прес-служба не мала би займатися відписками або ж ігноруванням строків запитів від ЗМІ (по можливості не тягти до останнього дня відповіді на запит), працювати прозоро, відкрито і з відчуттям підзвітності суспільству. Не вимагати видаляти «незручні» запитання і вміти переконати керівництво, що жвавіше і живіше інтерв’ю наближує його до суспільства, а «вилизане» і «причесане» віддаляє та тхне заказушністю («владі нерідко важко зрозуміти, що контролювати інформаційні потоки неможливо», - Казанжи). Адекватно реагувати на новини, у яких інформація була ненавмисним чином спотворена чи виставлена в критичному світлі і не позбавляти доступів на засідання, як це мало місце в Маріуполі. «Як тоді інформувати, коли немає фізичного доступу..?», - питає риторично Зоя Казанжи. На запитання Наталки Соколенко, як тоді реагувати на ініціативу уряду заборонити публічно критикувати владу працівникам міністерств та відомств відповів Євген Глібовицький: «Закріпачення уже експлуатованих!»
З приводу подолання «нудоти» в сприйнятті інформації від влади, то львівська експертка з публічних комунікацій Галина Гречин на організованій ІМІ Школі місцевого журналіста парирує, що журналіст повинен вчитися бачити зерна у полові інформаційного потоку під час засідань рад і виконкомів, адже інсайдерська інформація може критися в деталях; сама вона працюючи журналісткою постійно діставала такого роду інформацію, чим дивувала колег. Ще один рецепт – відкритість перед громадою, що стосує для прикладу мер Львова Андрій Садовий: він не приймає прохачів у кабінеті, а в залі Ратуші, куди також можуть приходити журналісти. В Одесі, як відомо, відкрито прозору приймальню при ОДА, а в Дніпропетровську зацікавленість до засідань місцевої ради журналісти підіймають легкою таблоїдизацією: «Зате тоді не дивуємося, що онлайн на сайті трансляції засідань буває до 500 відвідувачів», - ділиться журналістка Depo.ua Зоя Красовська.
Ще одна засада для представників влади у роботі – бути близьким до суспільства у його потребах. Казанжи наводить приклад із Одеси, коли у випадку з дитиною, яка впала у ліфт, міська влада відразу звинуватила маму дитини. «Перше, що має бути – співчуття! А ти починаєш зі звинувачень, хто тобі тоді повірить», - говорить одеситка. Вона вважає, що чимало тем, якими можна бути цікавим і потрібним, лежать на поверхні, та ж таки профілактика захворювань від паління чи алкоголізму, від яких відбувається безліч передчасних смертей: створіть майданчик для висвітлення такого роду інформації і ви будете зрозуміліші людям. Головне бажання комунікації, а не її імітування.
Текст: Роман Кабачій, ІМІ
Матеріал підготовано за результатами конференції «Комунікація реформ на місцевому рівні», організовану Інститутом масової інформації в рамках проекту «Будуємо мости заради реформ і довіри» за підтримки Уряду Великої Британії.
Help us be even more cool!
