Мій Майдан: Як акції протесту в центрі Києва вплинули на журналістку DW

Кореспондентка української та російської редакцій  німецької телерадіокомпанії Лілія Ржеутська (Гришко) ділиться своїми враженнями від роботи на Майдані Незалежності у Києві під час акцій протесту взимку 2013 – 2014 років. В центрі уваги – безпека журналіста під час висвітлення конфлікту.

Коли у Києві почався Євромайдан, я щойно вийшла з короткотермінової декретної відпустки: вдень була на Майдані Незалежності, збирала реакції людей, які вийшли на акції протесту не погоджуючись з відмовою тодішнього президента Віктора Януковича від євроінтеграційного курсу, у перервах між роботою їздила додому, оскільки мій 8-місячний малюк ще залишався на грудному вигодовуванні, а вночі писала матеріали для української та російської редакцій Deutsche Welle. Цей період був одним із найтяжчих у моєму житті, оскільки у мене, як і у багатьох тих, хто вийшов на Майдан на знак протесту проти свавілля тодішньої влади, шаленими темпами відбувалися трансформації як особистісні, так і професійні.

Похмурим осіннім днем 24 листопада 2013 року я працювала на велелюдному мітингу “За європейську Україну!” у Києві на Європейській площі, де за оцінками тодішніх опозиційних партій зібралося до 100 тисяч українців. Жоден з тих, хто прийшов туди, не знав чим це закінчиться, адже вже ходили чутки про стягнення до столиці бійців спецпідрозділу “Беркут”, втім туди приходили сім'ї з дітьми лише з прапорами і плакатами, особливо не переймаючись своєю безпекою. Я була озброєна тоді лише диктофоном, фотоапаратом та журналістським посвідченням. Також жодних засобів захисту не було в той день у людей на Михайлівській площі, які зібралися на альтернативний мітинг “Побудуємо Європу в Україні”, аби підтримати вибраний курс Януковича на зближення з Росією. Все тільки починалося…

В очікуванні людей в чорному

Втім  після перших серйозних сутичок правоохоронців, які застосували сльозогінний газ та димові шашки проти мітингувальників на Майдані, де вони розгорнули намети, стало зрозуміло, що на мирних акціях спротиву стає все більш небезпечно і варто подбати про власну безпеку, адже в ході протистояння протестувальники затримали машину СБУ з озброєними людьми, повну апаратури для прослуховування. А це означало, що журналісти, які на Майдані переважно телефоном оперативно передавали свої повідомлення з Євромайдану, знаходяться в зоні контролю тодішньої Служби безпеки. Оскільки я працювала на іноземне ЗМІ, то не з чуток знала, що увага СБУ до таких журналістів, як я, була більш прискіпливою. Після того я розіслала всім своїм друзям мейл та координати головного офісу Deutsche Welle у Бонні, проінструктувала свого чоловіка, куди і як звертатись  за допомогою, якщо раптом за мною прийдуть люди в чорному.

Після кривавого силового розгону студентів з Майдану стало очевидним, що мирним шляхом все це не закінчиться і те, що під час розгону спецпризначенці “Беркуту” без розбору били всіх, зокрема оператора і фотографа міжнародної агенції Reuters, засвідчило, що тодішня влада нехтує правом журналіста залишатись поза конфліктом і об’єктивно висвітлювати події. В той момент я, як і всі, була шокована і дещо розгублена, адже працюючи в журналістиці протягом п’ятнадцяти років, була впевнена, що в Україні існує, хоч яка не яка, але свобода слова та право на професію журналіста. Втім така зухвалість тодішніх силовиків не тільки не спинила журналістів, які висвітлювали акції протесту на Євромайдані в Україні, але навпаки згуртувала та мобілізувала. Головний офіс Deutsche Welle ухвалив рішення, що кореспонденти мають тепер цілодобово чергувати у центрі Києва. Оскільки у мене була маленька дитина я працювала на Майдані вдень, мій колега Олександр Савицький – вночі. Ми готували репортажі, спілкувалися з людьми на вулицях, збирали експертні коментарі, писали аналітичні статті, робили фотодосьє. Наші матеріали з Майдану перекладали всіма тридцятьма мовами, якими мовить у світі Deutsche Welle. Ми розуміли свою відповідальність і не зважаючи на тиск тодішньої влади, продовжували робити свою справу, покладаючись на своє посвідчення журналіста іноземного ЗМІ, яке мало убезпечити від нападів силовиків.

Не піддаватись паніці

Після ескалації насильства почалися загальнонаціональні страйки та багатотисячні Народні віче. Інстинкт самозбереження підказав, що варто більше дізнатися про те, як поводиться на таких масових заходах, адже подекуди в центр Києва на акцію протесту виходило до мільйона людей. Я залізла в Інтернет і знайшла купу корисної інформації, яка стала у нагоді. Я навчилася швидко оцінювати ситуацію і адекватно реагувати, коли натовп людей готовий бігти, зносячи все на своєму шляху, я дізналася, що перед початком роботи варто знайти собі шляхи відходу у випадку раптових атак силовиків, що не потрібно йти у зворотному напрямку натовпу, шукаючи героя для свого матеріалу,  що безпечніше спілкуватися з людьми на багатотисячних мітингах не в середині натовпу, а на периферії, що не варто піддаватися паніці, що потрібно завжди з собою мати кілька мобільних телефонів з зарядженими батареями, що не треба на масові мітинги вдягати довгі шарфи чи взуття зі шнурівкою, і взагалі безпечніше носити спеціальний яскраво-помаранчевий жилет з написом “Преса”. Тоді такі жилети масово роздавали представникам ЗМІ журналістські організації. Мені такий жилет дали в Інституті масової інформації, допоки мій комплект спецзасобів захисту йшов поштою з Бонну.

Розрахунок на здоровий глузд

Жилет дійсно допомагав: ідентифікуючи як журналіста, мене без особливих перевірок при пред’явлені журналістського посвідчення пропускали як у Штаб національного спротиву, розташованого у Будинку профспілок, так і на акції Антимайдану у Маріїнському парку. По обидві сторони барикад люди довіряли журналістам, зокрема з іноземного ЗМІ. Однак помаранчевий жилет не захищав від “Беркуту”. Для спецпризначенців напис на спині “Преса”, навпаки, слугував своєрідною мішенню, тому одного зимового вечора потрапивши в урядовий квартал, який контролювали силовики, готуючись до чергового силового розгону протестувальників на Майдані, я завбачливо зняла свій жилет, зрозумівши, що так буде безпечніше. До кінця конфлікту я його вже не одягала.

Не знаю чому, але тоді і пізніше, коли на Майдані сталися перші смерті, у мене не було страху: без спеціальних засобів захисту я працювала, коли силовики намагалися зачистити Майдан, коли летіли коктейлі Молотова в обидва боки, коли вступили в силу репресивні закони від 16 січня, що фактично вводили табу на збір інформації про посадових осіб та повертали кримінальну відповідальність за наклеп, під визначення якого потрапляло все, що роблять журналісти, та вводили поняття “іноземний агент”. В той період роботи у мене був лише розрахунок  виключно на здоровий глузд і адекватність людей і віра у свою професію, адже ми працювали виключно за міжнародними журналістськими стандартами – об’єктивне висвітлення, надання всім сторонам протистояння рівнозначної можливості висловити свою думку, невтручання у конфлікт.

Моторошний “запах крові”

Страх і безпорадність у мене з’явилися під час протистояння на вулиці Грушевського, коли силовики вже не приховуючись почали стріляти у протестувальників та журналістів, а у одного чоловіка з Самооборони Майдану я випадково побачила на поясі сокиру, сховану під довгою курткою. Тоді на Майдані реально “запахло кров’ю”. Після цього редакція в Бонні ухвалила рішення, що безпека журналістів важливіша за гарячі матеріали з місця подій, і з  середини лютого, коли на вулицях Києва стало абсурдно небезпечно, редактор попросив мене не виходити з дому та працювати дистанційно. В той час я намагалася розібратися, чи має влада юридичні підстави проводити антитерористичну операцію в центрі Києва, заблокувавши громадський транспорт, та яка участь армії в цьому, записуючи інтерв’ю з тодішнім начальником Генштабу збройних сил Володимиром Заманою. Він не сказав прямо, однак з його слів я зрозуміла, що на той момент ситуацію в країні ніхто не контролює. Після цього його звільнили, а на Майдані почалися моторошні трагічні події… Ті кілька днів, коли так звані “тітушки” вбили кореспондента газети “Вести” В’ячеслава Веремія, а потім драматичні події в урядовому кварталі та на Майдані, коли загинуло більше сотні людей, назавжди залишаться рубцем у моїй свідомості. Після цього, як заприсяглася собі, що зроблю все від мене залежне, як від людини, і як журналіста, аби такого в історії України більше ніколи не повторилося. Аби жодна влада не переходила межу і була контрольована суспільством, яке наймає її на тимчасову роботу.

PS: “Після подій на Майдані я записалася на курси з надання першої медичної допомоги, адже зрозуміла, що під час висвітлення конфліктів журналіст має бути готовим до будь-яких викликів”.

Фото Олексій Фурман