Луганський волонтер Віталій Стешенко: "Українським ЗМІ слід більше приділяти уваги саме патріотично налаштованим верствам нашого краю"

Волонтер, директор Нижньодуванської юнацької спортивної школи Віталій Стешенко розповів Інституту масової інформації, як зароджувався волонтерський рух на півночі Луганщини, до якої не пустили сепаратистів, і яка лишається українською, дуже відрізняючись від півдня Луганщини, який наразі контролюється бойовиками з «ЛНР»

Селище Нижня Дуванка входить до Сватівського району. Місто Сватове під час переходу півдня області під контроль бойовиків стало найбільш патріотичним населеним пунктом Луганщини, не дивлячись на те, що тут народився, вчився та колись жив один з лідерів терористів Олексій Мозговий.

Віталій Стешенко також розповів про «позивний» «ВОЛИ», проект «Солдатські пиріжки», про особливості взаємовідносин між місцевими мешканцями та військовими з Західної та Центральної України і дещо про ЗМІ.

- Як починалася твоя робота по допомозі українським солдатам? Наскільки я знаю, спочатку наші воєнні були фактично босими і голодними на територія півночі Луганщини. І завдяки таким волонтерам як ти солдати змогли відчути себе більш гідними і потрібними Україні та місцевим мешканцям

- Перша зустріч з військовими була наприкінці березня. Посеред дня до нас, у Нижню Дуванку, заїхала колона військової техніки, яка пройшла через селище у бік кордону з РФ. На броні сиділи молоді хлопці у очах яких було багато запитань: чому і з якою метою ми прямуємо на східний кордон? Невже можлива загроза з боку Росії на материковій частині України?

Обговорення саме цих питань було і серед мешканців Нижньої Дуванки, які ніколи не бачили на своїй території військових на бронетехніці, адже найближчі військові полігони були більш ніж за 100 км. від нашого краю. Через 2 дні по селищу пішли чутки про те, що ці військові базуються поблизу одного з сіл біля кордону і що у них бракує продуктів харчування та теплого одягу.

Вчитель-пенсіонер Володимир Борисович Ржевський приїхав у школу і сказав, що знає місце, де розташовані хлопці і звернувся лише до декількох вчителів з пропозицією принести на наступний день їжу, щоб поїхати до військових не з пустими руками та дізнатися про їхні потреби.

На наступний день біля школи зібралося багато місцевих, адже сарафанне радіо у нас працює на відмінно. Хтось ніс у торбі духмяні пиріжки, хтось на велосипеді віз картоплю, хтось цокотів банками з огірками та салом. Зібрали близько тони продуктів харчування і Володимир Борисович вимушений був узяти з собою мене та ще одного хлопця. Кожен на своєму транспорті. Так трьома машинами ми відвезли нашим захисникам все зібране, які дійсно стояли у лісі і у холод зігрівалися тільки вогнищем уночі та першим теплим весняним сонцем вдень. Ми стали постійно відвідувати хлопців та возити їм усе необхідне – це були вже стандартні набори волонтерів, хоча тоді ми ще не знали, що нас будуть так називати. З цього все і почалося...

А потім 15 квітня, коли «чума» з Криму почала поширюватись і на Донбас, і над Слобожанщиною нависла загроза сепаратистського руху, ми, патріотично налаштовані чоловіки, з розумінням загрози цілісності нашої країни, поставивши до відома органи внутрішніх справ Сватівського району, що створили загін самооборони селища, координуючи свої дії з уже створеними загонами у різних селах району, та центром у місті  Сватове, де лідером руху боротьби за цілісність України став Сватівський міський голова Євген Рибалка. Євген Вікторович навесні зробив усе можливе, щоб Сватівщина була захищена від сепаратизму. А 9 травня на день Перемоги, уже вночі, почувши рух військової  техніки у селищі, я разом з товаришами Володимиром та Андрієм познайомилися з вже легендарною 30 ОМБ та встановили тісний контакт з ними. З цього почалася щоденна наша співпраця.

- Що вона собою представляла? Чого найбільше бракувало солдатам?

- Військові просили про допомогу у вирішенні різних питань. Від елементарних побутових, до підвезення мобілізованих хлопців від вокзалів до місця дислокації військової частини.

Взагалі робили все, щоб військові на нашій території не відчували ні в чому потреби, навіть встановили швидкісний інтернет для вільного спілкування воїнів з рідними. Були й такі питання, які потребували негайного реагування з нашого боку. Одного разу наприкінці травня колона військових вступила у бій з сєпарами під тоді вже окупованим Рубіжним та втратила техніку з особистими речами хлопців, і люди залишилися майже в чому мати народила. За добу ми зібрали майже все необхідне та доставили це їм. А 8 червня на свято Святої Трійці влаштували концерт для підтримки бойового духу військовим. Я звернувся до Олени Рибалки, директора Сватівського будинку культури, яка вже у кожну нашу поїздку передавала для військових допомогу від себе особисто. На запрошення Олени Вікторівни прийняти участь у цьому заході відгукнулися молоді і талановиті сватівські артисти...

Хочу поділитися однією особливістю нашого руху. Коли ми почали системно та активно співпрацювати з  військовими, то заступник командира частини сказав , що хлопці жартівливо називають нас «ВОЛИ» (скорочення слова волонтери).  Ми погодилися з цим «позивним», тому що дана назва у повній мірі відображає нашу діяльність, можна часто було почути: «Воли приїхали».

Літом доля мене звела зі сватівською волонтеркою Юлею Красій, яка на той час вже створила фонд «Солдатських пиріжків». Чому пиріжків, тому що коли до Сватового приїхали  перші військові, Юля напекла 200 штук пиріжків, ходила по місту і роздавала ще гарячу та смачну випічку  військовим. До речі, наша волонтерка є професійним журналістом, яка сьогодні висвітлює нашу діяльність у ЗМІ та соцмережах, адже кожен хто передає допомогу через нас, має право знати, кому ми її відвезли.

Все літо та осінь ми з Юлею забивали мою машину пакунками, які нам присилали майже з усіх куточків країни та їздили на передову. Це і під Луганськ, і у військовий госпіталь м. Щастя, а з жовтня у Мирну Долину та Бахмутку на 29-й та 31-й блокпости. Також у нашій команді є Андрій, вчитель з Сєвєродонецька, який дуже активно співпрацює з іншими волонтерськими рухами. Він координує наші зв’язки і створив у своєму місті дуже потужну групу людей з патріотів, які передають військовим і медикаменти, і теплі речі, і продукти, а також виготовляють дуже необхідні на передовій буржуйки для обігріву.

Сьогодні ми замовляємо теплі бушлати та термобілизну.

- Військові не кожному волонтеру зможуть довіряти. Тобі довіряють. Що думаєш про  довіру у цей час?

- Думаю, довіру військових я, як і кожен з волонтерів, заробляв своїми справами, а сьогодні одними військовими наказами та уставами ефективність дій наших захисників не піднімеш, скрізь присутній людський фактор. В цей час – довіра одна з головних складових перемоги. Я повністю розумію хвилювання військових, коли вони починали взаємодіяти з нами на нашій території, яка близька до лінії фронту. Тим більше, є приклади зради. На початку нашої взаємодії доля ніби то навмисно посилала нам ситуації, коли питання довіри чи недовіри – не ставилося.

- Твоя діяльність на українській Луганщині – це злочин на території, підконтрольній бойовиками з «ЛНР».  Як реагуєш на таку небезпеку?

- Дуже часто військові дивуються, як ми живемо і активно діємо на території Луганської області. «Ви майже самогубці, ви – камікадзе» - це ті фрази, які часто можна почути від наших колег-волонтерів з інших територій країни.

Вважаю злочином бездіяльність на нашій території, поширення сєпарських чуток, розповсюдження брехливої інформації про Збройні сили України. За небезпеку говорити не буду, скажу лише, що часто керуюся передчуттям… Байдужість, не розуміння загроз і небезпек з боку ворога, можуть привести до реалізації найгірших сценаріїв.

- Ти бачив жахливі речі під час війни. Про шокуючі  моменти в зоні АТО тобі, напевно, розповідали. Що найбільше вразило?

- За 9 місяців, які я працюю, було дуже багато жахливих речей та шокуючих моментів. Більш за все вражав погляд тих хлопців-військових, в якому можна було прочитати питання «Чого ще вам не вистачало?». Цей погляд я відчував завжди на передовій і, мабуть, ніколи його не забуду.

Але найбільш вражає патріотичний дух, який є у хлопців, який підтримується за допомогою моральної підтримки школярів, які передають свої малюнки військовим.

Розповім про один випадок, який викликав у мене емоційний вибух. Я разом з військовими був запрошений в одну зі шкіл району, де відзначався День Гідності та Свободи. Я розповідав присутнім про наш фонд «Солдатських пиріжків», про патріотів на нашій сватівській землі, що постійно підтримують військових, показував фото з наших волонтерських поїздок. Чую, один хлопчик каже: «А це мій малюнок!». Я зупинив фотопрезентацію на знімку, який зробила Юлія Красій на 31-му блокпосту. Там був малюнок саме цього хлопчика, прикріплений до опори у землянці. Його ми відвозили раніше разом з багатьма малюнками, зібраними школярами Сватівського району. Після цього всі відчули саме той зворотній зв’язок війни «там» та миру у нас. Це було символічно та емоційно...

Військові тільки підтвердили те, що дитячі малюнки є оберегом для бійців на передовій, є тим вогнем, який зігріває душі хлопців не гірше за термобілизну та бушлат...

- Українська північ Луганщини – неоднорідна. Більшість підтримує Україну, меншість – вагається. На твою думку, як інформацію краще б було доносити до споживачів новин стосовно подій на Луганщині? Чи задоволений ти тим, як показують та розповідають про твій  регіон українські телеканали?

- Складається таке враження, що Центральна та Західна Україна не зовсім розуміють нашу позицію зараз. Був випадок, коли довелось пояснювати одному журналісту з Житомирщини, чим Донбас відрізняється від Слобожанщини. В очах журналіста читалося здивування. Останні події довели і підтвердили ту історичну реалію, що населення Слобожанщини (північ Луганської області) та Донбас в етнічному, мовному та культурному сприйнятті – різні.

Якщо на початку військових подій населення області у більшості своїй підтримували сепаратистські настрої, то слобожани спочатку зайняли вичікувану позицію, а далі підтримали проукраїнську патріотичну позицію у своїй більшості. Вважаю, що військові дії на нашій території - це давно спланована акція Кремля, яка спрямована на збереження свого впливу на політику нашої країни через маніпулювання та введення в оману мешканців Донбасу «зомбо-засобами масової інформації».

На мою думку, українським ЗМІ слід більше приділяти уваги саме патріотично налаштованим верствам нашого краю та діяти агресивніше по відношенню до викорінення сепаратистського руху.

Відвідайте зараз наші школи, подивіться з яким патріотизмом діти, особливо молодших класів, співають гімн України,серед них є багато переселенців з тимчасово окупованої території.

Вважаю, що просвітницька діяльність повинна втілюватися комплексно через ЗМІ, органи влади,освіти та культури, бо відчувається брак саме патріотичної інформації.

- Як співпрацюєш з місцевими журналістами?

- Так сталося, що всеукраїнські видання проявляють більшу зацікавленість, ніж місцеві, до висвітлення нашої діяльності. Я дякую вашому виданню та всім тим журналістам, які подають об’єктивну та правдиву інформацію сьогодні. Завжди відкритий до співпраці зі ЗМІ, навіть тоді, коли мої колеги вважають, що це є небезпечним.

- Якої допомоги не вистачає людям, які допомагають українським солдатам?

- Ми тісно співпрацюємо з військовим, але є реальна потреба в централізованій та скоординованій роботі між волонтерами та військовими. Взагалі, ми теж потребуємо певної допомоги, вона має різний характер. Це – транспорт. Мій легковик - це не оптимальний варіант для завантаження габаритним вантажем та пересування фронтовим бездоріжжям. Іноді вчасно не надходять кошти. Але намагаємось вирішувати всі проблеми по мірі їх надходження.

Я знаю, що після кожного висвітлення нашої діяльності з’являються нові люди, які готові надати допомогу нашій армії, нашим героям.

Нас волонтерів у країні сотні і за всіма нами стоять мільйони українців, які хочуть єдиної, цілісної країни, з міцними та відновлюваними кордонами, з потужною економікою та справедливими та діючими законами, тому що це наша Батьківщина.

Нам кожному є що захищати, як у моїх двох товаришів-офіцерів – Дениса та Ростислава, які після виконання миротворчих місій у «гарячих» точках світу били в літку ворога під Луганськом. У них над ліжками висять фото найдорожчих людей в їхньому житті – дружини с маленькою донечкою, мами. У мене є два сина, на яких я дивлюся і розумію, що сидіти вдома та чекати кращого життя, а хтось за тебе все вирішить, не маєш морального права. 

Текст: Віктор Волокита, регіональний предствник ІМІ по Луганській області, для "Деловой Луганщины"

Фото: Фейсбук Віталія Стешенка