Краматорські ЗМІ: світло в кінці тунелю?

У травні поточного року медіасередовище сколихнула дискусія, яку спровокувала публікація виконавчого директора Інституту масової інформації Оксани Романюк щодо її вражень від стану журналістики у Краматорську. Не забарились й відповіді самих журналістів стосовно озвученої критики у бік колег. Цілком зрозумілими були контраргументи, які наводили краматорські медійники відносно поспішних висновків, озвучених експертом. Тож коли від ІМІ надійшла пропозиція провести протягом місяця кількісний моніторинг наповнення регіональних ЗМІ, ми охоче погодились на цю співпрацю.

Бо, таким чином,  спираючись на математичні дані, можна зробити неспішні висновки та продіагностувати стан наших медіа. У фокусі уваги знаходились наступні показники: кількість суспільно важливих матеріалів загалом, місцевих суспільно важливих публікацій,  матеріали про АТО, щодо переміщених осіб, джинса (не маркована політична та комерційна реклама), а також — паркет (інформація від прес-служб). Які ж цифри ми отримали із завершенням цього моніторингу?

Маркування для годиться

Приємно вразили низькі показники джинси, навіть особливо зважаючи на те, що оцінка припала саме на перебіг виборчої кампанії. Середнє число відповідних матеріалів склало 6%, у порівнянні з іншими регіонами, де цей же маркер досягав 11, 15 та 21%. Краматорські та харківські ЗМІ у цій номінації показали значно кращі цифри. Але дещо засмучує той факт, що друковані видання позначають замовні матеріали таким маленьким шрифтом, що це маркування важко знайти навіть людині із 100 відсотковим зором. А про людей у літах  можна робити лише припущення: чи знаходили вони ці приписи, чи звертали уваги на них...? Відповідно — розуміли, що такі хвалебні, прихвалькуваті публікації підготовлено на замовлення  їхніх «героїв» та узгодження змісту із ними... Тож збільшення шрифту зайвим не було б.

Також краматорські ЗМІ чимало уваги приділяють суспільно важливим матеріалам місцевого значення. Середній показник становив 42%. А окремо, за типами медіа, лідерську сходинку зайняло саме телебачення — 73%, відповідно другу та третю сходинку розподілили друковані видання — 30 та он-лайн — 24%.

На жаль, виявлено негативну тенденцію, характерну Луганським та Донецьким медіа — велика кількість паркету (публікацій від прес-служб). Першу сходинку посіли луганські колеги — середній показник 33%, другу — ми, із 26%. Та, не зважаючи на те, що телебачення продемонструвало найменшу кількість подібного контенту (1%), через високий показник у 43% в мережевих медіа (до речі, він виявився найбільшим серед усіх регіонів), сходинка була досить високою.

Водночас, краматорські медіа доволі мало публікують матеріалів про переміщених осіб – лише 2% (такий же показник у запорізьких та одеських ЗМІ), та тему АТО — 4% (це найменший показник у порівнянні із усіма іншими регіонами).

Аналізуючи цю статистику, ми звернулись за коментарями до громадських діячів та журналістів, які працюють у Краматорську.

Чому медіа приділяють «переселенській» тематиці стільки уваги? Чи не замало це?

Олександр Ворошков, координатор Краматорського штабу допомоги ВПО «SOS Краматорськ»: 

«Ще рік тому місцеві ЗМІ активно писали про проблеми переселенців, тому, що ця тема була актуальною і свіжою. У суспільства був запит на цю інформацію, було бажання читати, дивитися подібні новини. Час йде, ситуація радикально не змінюється і, природньо, люди просто втомлюються. Адже проблеми практично залишаються тими, що і півроку тому. Живий інтерес у читачів, глядачів ця тематика, на жаль, вже не викликає.

Є, звичайно, й специфіка самої журналістики, яку може проілюструвати наступний вислів: розірвана на шматки газета не зацікавить жодну жінку, розірвана на шматки жінка зацікавить кожну газету. Ви розумієте до чого я веду... У свою чергу, ті громадські організації, центри, які працюють з ВПО (внутрішньо переміщені особи), у них йде щоденна копітка праця, і з боку – в ньому немає нічого героїчного, а писати про такі трудові будні не дуже цікаво. Так само, як і не дуже цікаво читати. Журналісти реагують на надзвичайні випадки.

Чого ж не вистачає і про що можна зараз писати? Про позитивні історії та досягнення переселенців. Зокрема, у нашого центру є достатньо подібної інформації, але в нашій команді немає професійних журналістів. Ми своїми силами виробляємо короткі інформаційні матеріали, але до чогось більшого просто не доходять руки, адже щоденний обсяг роботи дуже великий, займатися ще й написанням статей – просто немає сил.

Регулярно просимо місцевих журналістів стати нашим інформаційним супровідником. Але поки таких не вдалося знайти. У свою чергу, наші готові повідомлення редакції досить охоче підхоплюють, публікують у себе, поширюють. Проте ця робота не є системною. Один з головних аргументів, який наводять журналісти, - немає часу, щоб писати про це. Також самі по собі журналісти знають про проблеми переселенців в міру своєї обізнаності, тому їм складніше самостійно розробляти тему, шукати героїв. Адже у них немає того спектру інформації, що є у волонтерів. Виходом зі сформованої ситуації може стати тісна взаємодія конкретних редакцій з центрами допомоги переселенцям».

У свою чергу, так бачить ситуацію місцевий журналіст Андрій Романенко:

«У місті реально великих проектів, спрямованих на переселенців, немає. Відповідно, немає й інформаційних приводів. А писати в десятитисячний раз про те, як погано живеться переселенцям, нікому не цікаво. Я вважаю, що тема переселенців – одна з безлічі інших. Ми писали про проблеми переселенців вчора, ми писали про них сьогодні, будемо писати завтра... А що далі?

Потрібно розуміти, що писати про них постійно – просто неможливо. Тим більше варто усвідомлювати головну задачу місцевих ЗМІ – працювати для громади, задовольняти їх інформаційні потреби. Кінцева наша мета, як я розумію, це соціалізація, адаптація переселенців у територіальну громаду. Тому в цьому випадку на порядок важливіше, щоб місцеві ЗМІ писали про тарифи, субсидії, про ті проблеми, з якими стикаються всі (й ВПО, й представники приймаючої громади).

Також вважаю, місцева преса не охоплює переселенську проблематику ще й з тієї причини, що вони не бачать в них потенційного покупця. Адже вони, у своїх проблемах, потребах, навряд чи витратять 5 гривень на купівлю газети. Як би це грубо не звучало, але переселенці не входять до цільової аудиторії ні однієї з регіональних газет. Така ж ситуація і в Києві, Харкові, Дніпропетровську. Як тільки переселенці починають читати місцеву пресу, вони автоматично стають жителями місцевої громади і якихось особливих проблем у них немає», - підкреслив Андрій Романенко.

Що стосується теми АТО, на думку журналіста, «потрібно усвідомлювати, це дуже специфічна тема, яку висвітлювати досить важко. З цим чудово справляються всеукраїнські ЗМІ, центральні телеканали. Для цього необхідно тримати окремого кореспондента, який буде бувати на передовій, подавати оперативну інформацію. Місцеві ЗМІ апріорі не можуть подавати оперативну інформацію про АТО. Війна перейшла в заморожену стадію і отримувати інформацію для журналістів регіональних медіа – набагато складніше. І поступово ця тема також йде на другорядний план, але вона не зникає зі сторінок газет. Так, в період виборів, коли був потік політичної реклами, кількість матеріалів відповідного змісту стало менше. З'являються оглядові публікації, журналісти шукають підходи, але вони не перестають писати про АТО», - завершив Андрій.

Текст: Світлана Агаджанян, Тетяна Михайлова, Донецький прес-клуб, для ІМІ. 

Джерело фото звідси. 

Аналіз проводився за підтримки Української ініціативи з підвищення впевненості (UCBI), що фінансується Агенством США з міжнародного розвитку (USAID).