Ілля Лукаш: "Єдина медіа-реформа яка вдалася у Киргизстані - створення громадського телебачення"

Киргизстанський активіст та журналіст українського походження Ілля Лукаш в березні 2014 року був змушений покинути країну, де народився він і його батьки. Країна, яка пережила за останні 5 років дві революції, змінюється, проте надто поволі аби виборсатися з-під російського впливу. Її розвиток цілком пасує до визначення "крок вперед - два назад". Розмова із Іллею Лукашем, котрий нещодавно повернув собі питоме прізвище (змінене дідом на Лукашов) для газети "Україна молода" вийшла більша за обсягом, тож ми друкуємо на сайті ІМІ її повністю. 

- Розкажи будь ласка про свою діяльність як журналіста на батьківщині в Киргизстані.

Писати я почав досить рано, в 9 класі трохи знудився навчанням і прийшов до правозахисний бюлетень «Право для всех», писав там статті, згодом був його спеціальним кореспондентом по Півдню Киргизстану, і результаті в 25 років його очолив. Трохи ще попрацював і зрозумів, що якщо там залишуся, на цьому зростання моєї кар’єри завершиться. Організація стала досить відомою, отримала консультативний статус при ООН після подій в узбецькому Андижані 2005 року. Тоді власне ці біженці стояли в Джалалабадській області, я хоч був ще школярем, їздив дивитися на їхні табори, і тепер розумію, що мій статус біженця в Україні це дещо інше, ніж їхня ситуація. До кордону з Узбекистаном всього 35 км, і вони втікали до нас. Тобто, суто журналістом я працював вдома, в Джалалабаді, там мій активізм закінчувався хіба що на невеличких медіа-кампаніях – про тих же біженців ми описували різні історії, в тому числі й через кілька років після того конфлікту...

Проводив кілька розслідувань пов’язаних із правами людини. За одне із них отримав в 2009 році премію Айшера Саїпова, знаного в Киргизстані журналіста. Розслідування стосувалося хлопця, справу якого сфальсифікували з нуля, нібито він перевозив 2 кг героїну, в суді першої інстанції дали 16 років тюрми. Після цього його мама зі слізьми прийшла до нас і почала просити допомогти. Я їй говорю: давайте по фактах, якщо ви мене за три хвилини часу зацікавите, ми будемо цим займатися. І якимось чином це моє розслідування набуло розголосу, можна навіть сказати, вибуховий характер мало. В обласному суді вирок залишили в силі, а в той час мій текст було передруковано в ББС і ще низкою закордонних видань, в результаті у Верховному суді представник Генпрокуратури встав і говорить: «Ми всі бачили публікації в ЗМІ та розслідування, прокуратура відмовляється вести провадження по цій справі». Людину звільнили прямо із зали суду. То власне за це розслідування отримав премію. Тиснули звичайно, але терпимо було.

Коли переїхав з Джалалабаду до столиці – в Бішкек. Почав там роботу у виданні, котре займалося правами національних меншин, жертв катувань, несправедливих судових рішень.

Після переїзду до Бішкеку в 2010 році моя діяльність вже носила більше правозахисний характер. У жовтні 2010 року організував перший в Центральній Азії антипутінський мітинг під гаслом «Путін, руки геть від Киргизстану!» Це було біля посольства Росії, на акцію менш ніж 10 мітингувальників прийшло 30 міліціонерів і 50 журналістів. Я здивувався такій увазі преси, але такий був запит суспільства на нову точку зору.!

Деякий час працював прес-секретарем та піар-менеджером Міжнародного правозахисного фестивалю документального кіно «Бір Дуїно Киргизстан» (місцеве відділення міжнародного фестивалю «Один світ»).

То власне за це розслідування отримав премію. Тиснули звичайно, але терпимо було.

- Я чув, що в Киргизстані значна домінація російської мови над корінною. Як це позначається на ЗМІ?

Із киргизькою мовою та проблема, що журналісти-професіонали, які мають досвід і при цьому пишуть по-киргизьки, їх досить мало. Киргизомовні ЗМІ практично всі без виключення є інструментом політичної боротьби. Рівень того, як вони виконують роботу свого замовника, є втричі гірший від аналогічних випадків в Україні. Заголовки, зміст, контент – журналістика із цього жодна, а пропаганда так. Усе почалося з 2004 року, коли тодішній президент Аскар Акаєв не дозволяв роботу опозиційних ЗМІ, то через чотири місяці втратив владу. До цього дня практично всі киргизомовні газети, за винятком двох для яких це бізнес, обслуговують певних політичних ворогів. Жодною журналістикою там не пахне. Російськомовні газети дещо краще, є кілька більш-менш нейтральних, але також іноді й вони, особливо крупні починають видавати якусь середньовічну гомофобну проросійську чи пропутінську риторику. І в 2010-му році, коли вони писали про той мітинг під посольством Росії, і тепер у зв’язку з моєю підтримкою Євромайдану.  Тобто загалом: киргизомовні ЗМІ малоцікаві, професіоналів мало, а з російськомовними, тими що більш популярні, ситуація така, що вони відпрацьовують замовлення з-за кордону.

- Хто є власниками киргизомовних ЗМІ?

Місцеві політики, - влада і опозиція, подібно до української ситуації – вчора був у владі, нині перейшов до опозиції, чи навпаки до влади, із якою затято боровся. Російськомовними ЗМІ володіють також місцеві, переважно бізнесмени, і навіть не знаю, чому вони, от приміром газета «Дело №», несуть таку середньовічну маячню. Жодного разу вони не намагалися взяти під увагу і вивчити хоч би одну справу, за якою я провадив розслідування. Приходять в міліцію, запитують що сталося, їм розповідають, а вони слово в слово передруковують. Роблять висновки до рішення суду тощо.

Перед другою революцією 2010 року, яка фактично тривала один день, була нова хвиля проросійських видань: бо цю революцію багато в чому ініціювала і підтримала Росія. Тоді вигнали президента, розпустили парламент. 7 квітня 2010 року в.о. президента стала Роза Отунбаєва. За новою Конституцією, Киргизстан став парламентською республікою. Розпочали голосну реформу судової системи, котра поки що не зовсім себе проявила, але перші результати таки є: судді які ще вчора трусилися від страху перед депутатами, тепер виносять рішення, що забороняють депутатам створювати позафракційні коаліції, для прикладу.

- Окрім правозахисних організацій, чи є медіа-організації, що займаються правами журналістів?

Є суспільна організація Фонд «Media-policy» і громадське об’єднання «Журналисты». Існують також аналогічні структури, про які ніхто нічого не чув, і які створюються через кабінети в російському посольстві, я їх не називатиму бо їх не знаю, вони займаються переважно тим, що полюють на гранти і коли їх отримують, знов таки діяльність зеро. ГО «Журналисты», наприклад, проводять роботу з захисту журналістів - коли на мене було кілька нападів, увесь час підтримували.

Інститут «Media-policy» займається виключно захистом прав журналістів, права на їхню професійну самореалізацію та законодавчих змін, що забезпечують свободу ЗМІ. Вони активно взяли участь у розробці і прийнятті закону про громадське телебачення, і це дійсно єдина реформа, яка повністю завершена. Тепер наш Перший канал, котрим увесь час розпоряджалася адміністрація президента, став повністю громадським. При ньому незалежна наглядова рада, вона призначила генерального директора, звісно не без побажань адміністрації, але більш-менш об’єктивні. Це було помітно навіть по тому, як вони висвітлювали останні події в Україні.

Решта реформ не пішла: люстрацію провалили. Хоч і так Киргизстан на тлі інших країн Центральної Азії є найбільш демократичним. А на тлі СНД можливо, навіть краща ситуація ніж в Грузії. За рік після революції відбулося біля 600 мітингів – в день було по два-три мітинги під парламентом, кожен зі своїми вимогами. І це вже нормально сприймається суспільством, ніхто не нервує. Бо при Курманбеку Бакієві це все заборонили, півроку взагалі не було жодних суспільних зібрань. Але все змінилося після закону про мирні зібрання. Медіа однозначно стали вільнішими, інша справа, що перебудована сама структура ЗМІ, особливо ті які працювали проти другої революції чи за Росію. Багатьом колишнім пропрезидентським ЗМІ довелося підібгати хвости, але щоб когось закривали чи забороняли, то до цього не дійшло.

Єдине, що під час президентських виборів стало ясно, що ми не можемо закривати очі на інформаційну присутність Росії. Тоді НТВ і Первый канал почали обливати брудом Омурбека Текебаєва, одного з головних наших опозиційних лідерів, котрий підтримав другу революцію, почали говорити про його американські зв’язки, про сексуальні скандали – в результаті при тому що його рейтинг, за різними даними, був на початку біля 25%, на виході ледве нашкреблося 5%. Його партія подолала виборчий поріг на виборах до парламенту із позначкою 5,03%.  І після цього у нас було прийнято закон, за яким під час виборів трансляція новин з російських телеканалів припиняється. Ще, щоправда не було нагоди його перевірити в дії, але деякі медіа-організації навіть обурювалися.

У парламенті перебуває п’ять партій, на 120 депутатів. Найбільше місць має партія, складена із друзів та родичів колишнього президента – от теж свідчення рівня демократичності. Сам Бакієв поза країною, за його вказівкою вбито протягом одного дня 87 чоловік, а біля 600 поранено. Нова влада нікого не люструвала, пославши тих на вибори і от вони мають найбільшу фракцію. Формували першу коаліцію, а коли вона розпалася, сидять в опозиції. Багатьох посадили, і по ділу – вони дуже вже брудні хлопці.

- Чи можлива у такій патріархальній країні, з клановими зв’язками побудова демократії? Можливо, питання образливе, але питаю напряму.

Я абсолютно впевнений, що так. Я навіть переконаний, що вона відбулася. У 2010 році питання стояло власне таким чином: ми не хотіли змін облич у кріслах, а хотіли зміни системи. У новій конституції досить непогано і гарно прописані окремі норми, особливо в частині прав людини і громадянина. Президента обираємо лише на одну каденцію, на 5 років. Депутати, котрі йдуть до уряду, не мають права повертатися до парламенту. Коаліція ось розвалилася, і будь ласка – на вихід. Але ти реально оцінюєш, що ти насправді хочеш зробити для країни, з ризиком того, що можеш опинитися поза парламентом.

Проблемою є натомість відсутність фінансової незалежності країни та сталих сильних інститутів, особливо якщо говорити про потужні ЗМІ, то це все наразі дуже залежне від підтримки з-за кордону. Незадоволеність цією ситуацією була теж причиною моїх антипутінських акцій.  Деяких політиків ледве не напряму з ФСБ фінансували. Російські політики і авто російського посла «чергували» немов у себе вдома, біля офісу однієї з політичних партій цілий робочий день і навіть по ночах. Вони нічого не приховували – наглим чином втручалися в наше політичне життя. Тому відсутність фінансової незалежності є загрозою для реалізації далекосяжних цілей країни.

Втім, я можу сміливо сказати, що це компенсується волелюбністю киргизів. Гасло «Воля або смерть» підходить майже ідеально до їхньої ментальності, розуміння киргизами життя. Нехай ми залишимося голодними і холодними, але ми будемо вільними і все тут. Проте варто також розуміти, що минають якісь цикли. Після першої революції, коли різко всі розслабилися, і правозахисники та журналісти вільно могли ходити коридорами влади; після революції 2010 року, коли я міг вільно заходити до парламенту, спілкуватися певний час з депутатами, знов починається закручування гайок. І починається зазвичай зі ЗМІ. Не завжди напряму, але якісь психологічні моменти, видати якусь порцію бруду проти мене чи ще когось із активістів, і коли це не виходить, намагаються діяти в інший спосіб. Звідкілясь беруться рухи, які займаються спалюванням портретів коло посольств чи погрозами.

Хочу додати, що по відношенню до цієї влади я був першою людиною, котра відкрито заявила, що виїздить з країни у пошуках політичного притулку деінде.

- Тепер конкретніше, про те, що стало причиною виїзду.

З початком Євромайдану, я вже був якоюсь мірою публічною особою, і коли відверто заявив, що підтримую київський протест, то реакція була досить полярна, причому з перевагою негативу. Після побиття «Беркутом» студентів ми провели мітинг біля посольства України в Киргизстані, збиралися через соцмережі. Вийшов до нас прес-аташе, сказал що ніхто від євроінтеграції не відмовляється. Згодом в рамках діяльності міжнародної кампанії правозахисників зробили фотосесію із прапорами України та слоганами підтримки.

Коли сталися перші жертви, і коли Янукович оголосив перший день жалоби, то якраз співпала дата концерту української діаспори в Бішкеку під назвою «Музика – душа народу. Українці», організований Асамблеєю народів Киргизстану. Ця структура створена державою для укріплення зв’язків між народами Киргизстану, яких є чимало. Українську громаду «Берегиня» в рамках Асомблеї очолює гарна людина Володимир Нарозя. Концерт, ясна річ, був запланований задовго до цих подій, німці і корейці вже свої концерти в консерваторії відіграли. Переносити ніхто не хотів, бо організаторами виступили три сторони – Асамблея, Фонд Рози Отунбаєвої і власне консерваторія, яка надала приміщення. Я запропонував, щоби ті, хто хоче висловити солідарність із першими загиблими на Майдані, прийшли на концерт у чорному.

Ще до початку почалися провокативні публікації і проти мене, і теж приміром такі: «Зачем Розе Отунбаевой украинская душа?», «Илья Лукаш собирается превратить концерт в митинг», але я якраз настоював на тому, що приходимо без прапорів і без плакатів. Концерт люди готували давно, і влазити до них із своїми пропозиціями чи вимагати перенесення було неправильно. Коли ми прийшли, то вияснилося, що на такий камерний і з першого погляду нецікавий захід прийшло глядачів «під зав’язку»: стояли в переходах, і я помітив, що досить багато людей було в темному, причому бачив я їх уперше.

А вже на наступний день після концерту почалися проблеми. Через журналістів представники служби безпеки знайшли мій телефон, почали дзвонити з апарату президента. Запросили на співбесіду в міліцію, і по телефону заступник начальника управління внутрішніх справ м. Бішкек мені в розмові сказав: «Вас же багато хто не підтримує! А ось якщо не хочете, щоб у вас були проблеми, приїздіть раніше, ми вам будемо забезпечувати охорону». Сказав не так вже дружелюбно і  я розцінив це як непрямий тиск. Потім почалося якесь медіа-пекло, коли про мене з’являлися все нові статті. Цілим хобі стало замість кіно на сон грядущий шукати в пошуку про себе щось «нове»: «Илья Лукаш – американский шпион и бандеровец в Кыргызстане», створили в «Фейсбуку» мій фальшивий акаунт, де публікували мої статті і кілька тисяч людей було на нього підписано… Мене це трохи смішило, намагався спостерігати за цим з боку, оскільки взагалі працював в комерційних структурах. Останні півроку не мав відношення ні до політики, ні до громадських організацій.

Закінчилося все тим, що до цього часу невідоме політичне об’єднання «Калис» спалило біля американського посольства моє фото, вимагали у співробітників посольства, щоб я звідти вийшов! Це при тому що я в приміщенні посольства був раз в житті, коли отримував візу. Охрестили мене гей-активістом, можливо тому що коли я працював на фестивалі документального кіно, ми показували фільм про гея-мусульманина. Я про це висловився в Фейсбуку, чим викликав нову хвилю публікацій, бо сказав, що не розумію їхніх тривог, бо представники ЛГБТ такі ж громадяни з такими ж правами як і решта.

- В країні, де розквітла хижа і навіть злочинна «традиція» викрадати дівчат і змушувати їх до заміжжя, заява сильна…

Вочевидь, це їхній останній аргумент, після перших антипутінських акцій я став «агентом Держдепу» – ярлик не працює. Потім став бандерівцем. І цей ярлик не спрацював, то вони тепер через фейкову сторінку в Фейсбуку оголошують від мого імені: «Готуємо в Киргизстані свій Євромайдан на весну, працюємо ж міжнародниками». І це пішло! Дрібні і не зовсім дрібні російські сайти, як «РИАНовости» це передруковали під виглядом правди – от, проговорився місцевий в Киргизстані американський агент, що готує революцію. Представили мене як майданутого бандерівця і гей-активіста.

Після цього вже впізнавали на вулицях, в кафе, виявляли агресію, нерідко треба було просто звідти швидко забиратися. І вже після того, як протягом двох днів працівники служби безпеки «обробили» моїх працедавців, порадили мене звільнити, аби вони не мали проблем, то я ще й без роботи опинився. Тобто поза фізичними погрозами і тиском ще й залишився без права на професійну самореалізацію. Бути в Киргизстані стало зовсім небезпечно, тому я виїхав. У Київ прибув 9 березня.

- Наміри, плани?

Я завершив усі процедури в ООН з приводу статусу політичного біженця, гадаю прийом документів досить швидко вирішиться. Хотів би залишитися тут в Україні і працювати. Поки що проблема з українською мовою, але я трохи говорю – чув її від своєї бабусі, але вона давно померла і тепер мушу якось мову відновити. Українець, якщо себе таким вважає, повинен володіти мовою предків.

А потім подивимося, сподіваюся буде якась підтримка, бо все ж покинув досить цікаве і продуктивне своє життя там, і вимушений його з нуля розпочинати: там залишилися зв’язки, люди, а ти з валізою в 27 років хоп – і того всього вже не маєш. Чесно кажучи, мені більш оптимістично цей переїзд видавався, а виявилося що не зовсім.  Головне - я на батьківщині своїх предків, решта - наживне справу.

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для "України молодої"