Довіра до медіа й ті самі граблі

Українське медіасередовище стало однією з тих найважливіших сфер (поряд із судами та правоохоронними органами), від яких очікувалося дзеркальної чистоти в роботі й позиціонуванні себе як справжньої, а не фіктивної, четвертої влади. Натомість і «прості смертні», і самі журналісти, й медіа-експерти змушені констатувати суттєве зниження рівня довіри до медіа. Про це йшлося, зокрема, під час медіахакатону, організованого Інститутом масової інформації 2 вересня в Києві.

 

Виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк переконана, що якість журналістської роботи і загалом довіра до медіа падає тому, що відсутній системний діалог. Унаслідок цього українська журналістика опинилася перед серйозними викликами, побороти які дуже непросто.

 

Одна з найболючіших тем – професійні й етичні стандарти діяльності журналістів. Оскільки за їх порушення не існує серйозного покарання (якщо хтось не подасть до суду, наприклад, за наклеп), то «цеховий» осуд – як із гуся вода. Зрештою, він відсутній. А професійна діяльність окремих столичних і регіональних журналістів та несприйняття ними непрофесійності колег суттєво на «загальну температуру в палаті» не впливає. Власне, рівнятися є на кого, але бажання робити це немає. Бо, як кажуть редактори видань, медіа подає те, що цікавить його аудиторію. Наприклад, головний редактор інтернет-видання «Апостроф» Денис Попович на зауваження щодо сексистського матеріалу про депутаток ВРУ («Раду заминировали секс-бомбами: фотопарад новых нарядов из парламента») на своїй сторінці у Facebook відповів: «Это редакционная политика издания, мы поставили это потому, что такое нравится читателям». Окрім офіційної, неофіційна його позиція зводиться до того, що характерно багатьом самозакоханим чоловікам – не звертайтеся до мене з усілякою дурнею, бо це не так, як ви кажете.

 

Журналістка «5 каналу» Тетяна Даниленко переконана, що потрібно відновлювати дискусію про професійні стандарти журналістики, бо добре відповідати очікуванням суспільства, але не варто забувати, що «їх розхитують політики»: «Медіа мають бути чистішими за Facebook, проте зараз це така ж помийка, як за часів Кучми. Медіа більше ведуть себе як піарщики і не цікавляться проблемами людей. Наші псевдовикриття не цікавлять нікого. Ми йдемо до того, що можемо втратити свободу слова».

 

Суспільний запит на якісне медіа лише формується. І було би лукавством стверджувати, що читач, слухач і глядач надалі залишається інертним споживачем продукту, бо насправді Євромайдан багатьом змінив мізки, але вислів «піпл схаває» залишається актуальним для більшості медій. І це насправді сумно, бо маємо втрату довіри, а довіра, як зазначив на медіахакатоні Олександр Погорєлов, – це фаховість, і «якщо нема довіри – нема медіа, бо не буде що монетизувати».

 

Конфлікти регіональних комунальних медіа з органами влади, перешкоджання професійній діяльності журналістів із боку представників органів влади, правоохоронців, суддів, просто громадян, скандал у Незалежній медіа-профспілці України – усе це лише підтверджує, що ситуація зі свободою слова та довірою до журналістики в катастрофічному стані. Причини очевидні, але ніхто їх не прийде і не вирішить, бо «спасение утопающих – дело рук самих утопающих».