Чому не люблять журналістські стандарти?

Журналістські стандарти є тим, на певний погляд, дуже розмитим поняттям, на яке прийнято покликуватися теоретикам і відмахуватися практикам. Проте при їх адекватному дотриманні журналістська праця приносить найкращі ефекти: новини не виглядають прес-релізами, аналітичні тексти читаються від першої до останньої літери, а від телесюжетів перехоплює подих. Проте «не з нашим щастям». У країні, де ЗМІ не створюються для того, аби приносити чесні гроші, бути сильним бізнес-проектом, а для просування відповідної точки зору власника, для збирання «джинсових» податей у вигляді кешу від політиків, партій та бізнесменів, волання про дотримання журстандартів це немов крик божевільного, - пише Роман Кабачій на сайті "Mediasapiens". 

А все ж. За даними моніторингу журналістських стандартів, що його проводить ГО Інститут масової інформації, рівень дотримання базових стандартів, а це баланс думок чи точок зору, оперативність, відокремлення фактів від коментарів, достовірність, точність та повнота представлених фактів по темі, не такий і низький. Для прикладу, у липні, після виборів президента та ейфорії перемоги Майдану показник по друкованих загальноукраїнських ЗМІ становив 5,18 бала з 6 можливих, а в листопаді знизився до некритичних ще назагал 4,78. Але ці бали показують, що є куди працювати і подумати про причини невтішних показників.

Найбільше «кульгають» стандарти дотримання балансу думок, повноти, достовірності і точності. Якщо перший стандарт дуже часто пов’язаний або з неможливістю представити іншу точку зору (про що чомусь забувають зазначити), або з редакційною політикою, яка забороняє «піарити» представників іншої політичної опції, замість взяти критичне інтерв’ю чи коментар (підхід замовчування інших). Іноді ЗМІ викручуються, аби замість протилежної точки зору подати коментар «незалежного експерта», але в останні роки, особливо у середовищі політологів склалася ситуація поділу, хто «чий» політолог і по чиїй стороні виступає (особливо коли друга сторона медалі у діяльності такого політолога – робота політтехнологом). Таким чином, «незалежним» він залишається хіба для дуже необізнаних читачів/слухачів/глядачів.

Щодо повноти подачі матеріалу, експертка ІМІ Олена Голуб пише: «Варто відзначити велику кількість інформації, що повідомляють прес-служби,а журналісти її недоопрацьовують. Така ж ситуація і з соціальними мережами, інформація з яких не перевіряється і не уточнюється». Бачимо, що відсутність запитання до себе як до автора матеріалу, чи достатньо повно висвітлена тема, несе також загрози порушення стандартів точності і достовірності. Як на мене, тенденція до зарозумілося, мовляв, стільки мовляв я знаю, стільки й потрібно для матеріалу, прищеплюється ще на факультетах журналістики. У нас замість «ремісників», готових розвиватися у визначеному напрямку і застосовувати знання у певній ніші, готують працівників широкого профілю, які готові хапатися за будь-що і стрибати з теми на тему, не замислюючись над глибиною. Коли ж це посилюється шаленим темпом роботи в редакції, ефект «всезнайства» лише поглиблюється.

2014 рік, попри те, що був важким в багатьох відношеннях, міг бути таким собі роком перезавантаження ЗМІ у плані актуальності, креативності, мобільності і цікавості для українців. Натомість, як написав, не підбираючи висловів засновник сайту «Петр и Мазепа» Олександр Нойніц, «Украинские журналисты как были ленивыми самоуверенными мудаками, так и остались». Що він мав на думці? Вочевидь те, що сподівався побачити після перемоги Майдану сплеск ефективності, цікавих тем, репортажів, але нерідко ми мали ситуації, коли на цьому напрямку наших журналістів на нашій же території «взували» закордонні ЗМІ, або ж по виконанню матеріали були поверховими чи маніпулятивними.

Чому не сталося перезавантаження і маємо зниження бала дотримання журстандартів? Серед об’єктивних причин – загальна втома, малогрошів’я, безпардонне керування в ручному режимі редакціями окремих ЗМІ їх власниками та топ-менеджментом, для репортерів – неможливість потрапити в зону бойових дій представникам окремих ЗМІ. Серед суб’єктивних – небажання відстоювати права незалежного журналіста та наражатися на звільнення в умовах кризи та війни, прийняття умов негласних «редакційних політик», які зобов’язують десь та й ущипнути супротивника твого власника, владу, чи розставити акценти так (закінчення матеріалу, підписи під фото), щоби загальна збалансованість таки перехилилася шальками в потрібний бік, і зрештою, відповідна позиція самого журналіста, котрий на об’єктивність нездатен апріорі.

Також певним суттєвим фактором стало проведення в країні президентських і особливо парламентських виборів, котрі з огляду на швидкоплинність перетворювали ситуацію на перманентну. Відомі випадки, коли позиції низки редакцій одного холдингу були вороже настроєні проти редакцій та власників іншого, а щодо окремих мажоритарників таких ситуацій було узагалі безліч. Нерідко такі матеріали балансували на грані «щирого» мочилова та замовного матеріалу «чорного піару». Координатор відділу моніторингів ІМІ Олена Голуб зазначає: «Велика кількість джинси, без якої в України не минають жодні вибори, безумовно, знижує рівень дотримання професійних журналістських стандартів. Партійні технологи, чи то на жаль, чи на щастя, ще не вміють писати «заказуху» з дотриманням стандартів, та і власне потреби у них такої немає, оскільки такі матеріали псують репутацію видань, які розміщують джинсу, а ніяк не політичної сили, на замовлення якої вона пишеться».

Певним випробуванням на відданість журналістським стандартам стала інформаційна віна з Росією, і чимало журналістів стало на роздоріжжі: бути об’єктивним в усьому і виглядати непримітно на тлі галасливих заголовків російських та проросійських ЗМІ в Україні, чи стати на шлях використання пропагандистських методів. На сторінках «Телекритики» та інших видань тривала дискусія щодо прийнятності застосування контрпропаганди, проте більшість експертів, як от Ігор Куляс, сходилися на тому, що «гадаю, колеги розуміють, що на цьому закінчується справжня, документальна журналістика, як вона давно вже закінчилася на «братньому» російському телебаченні». На Львівському медіа-форумі досить категорично висловилася генпродюсер «Ukraine Today» Тетяна Пушнова: «Пропагандою мають займатися не ЗМІ, а держава». Проте, так насправді, це заклики і теорія. На практиці виходить так, як описала це дніпропетровська телерепортерка Інна Лисак, котра не боїться їздити на передову зони АТО: «Якщо дуже відверто, мені важко сказати, що українські журналісти у висвітленні цих подій можуть бути неупередженими. Людині, яка не підтримує жодну сторону, думаю, одразу стає ясно, що ВСІ наші матеріали – упереджені».

Вочевидь, такий підхід і суспільні настрої підіграли українській владі у створенні Міністерства інформаційної політики, у першому з варіантів положення про створення якого була навіть згадка про те, що МІП «розробляє та затверджує в установленому порядку державні стандарти телевізійного виробництва, державні стандарти соціальної реклами та здійснює нагляд за дотриманням цих стандартів». Після шквалу критики ці слова зникли, проте не факт, що в своїй діяльності новостворена структура не матиме бажання в цю сферу таки втручатися. Журналістські стандарти є поки що тим базисом, котрий тримає українське медіа-середовище перед спокусою зірватися у вир пропаганди. І поки цього не сталося (сподіваюся, що до цього не дійде), апелювання саме до їх еталону мало би нагадувати нам, що шлях України до вільного світу лежить в тому числі через вільне слово. 

Текст: Роман Кабачій, для "Mediasapiens"