Азарт погоні за правдою

Будучи психологом медіаорганізації (ІМІ), я працюю з журналістами, що побували в гарячих точках, колишніми заручниками, переселенцями. І мені часто задають питання: чим відрізняються журналісти та їхні психологічні травми від страждань простих людей? Відповім — нічим.

У кожного з них свої причини, амбіції. Але їх, як і багатьох інших, об’єднало одне - вони виявилися не готові.

Не готові не до того, що там стріляють. Навіть попри те, що за плечима у багатьох залишився Майдан, де так само свистіли кулі. Були не готові до того, що там катують, що потрібно співпрацювати з армією та міліцією, здавалося би, вчорашніми ворогами, були не готові до звірячого поводження терористів, були не готові до війни. І це не їх провина. В Україні немає жодної бази підготовки військових журналістів, людей без найменшої фізичної та психологічної підготовки кидали в гарячі точки, і це я ще мовчу про відсутність амуніції.

Але, все ж таки, журналісти знову і знову їдуть в неспокійні зони. Чому? Бо ці люди перейшли на якісно новий рівень. Вони усвідомили, що йде війна, причому не проста, а інформаційна, де вони головні солдати, офіцери, генерали і т.д. Журналісти почали відчувати себе воїнами, які зобов’язані донести правду будь-якими способами. Цей своєрідний азарт заполонив багатьох, це почуття перетворило простих репортерів у спеціальних кореспондентів. Але цього мало. Одним бажанням не вкриєшся від куль, не вбережеш себе і свою сім’ю, не позбудешся кошмарів по ночах. Журналістам необхідно усвідомити, що тепер вони не можуть працювати поодинці, потрібно прийняти необхідність допомоги ззовні, і при цьому не забувати про об’єктивність. Потрібно знову і знову розвиватися, вчитися та вдосконалюватися.

І коли це станеться, коли наші журналісти з пекла зможуть дістати правду, донести її і залишитися цілими і неушкодженими, це теж допоможе з’являтися фактам настільки беззаперечним, що ніяка гнила пропаганда не зможе затьмарити їх правдивість навіть для простих людей.