Анна Гін: «Майстерність інтерв’юера в тому, щоб знайти ключ»

«Ніколи не слухайте чужих настанов, коли йдете на інтерв’ю», – радить Анна Гін, харківська журналістка, письменниця і блогерка. Вона багато років вела авторські програми на харківських телеканалах, дописувала для видань «Медіапорт», «Гордон» та інших. Учасникам Школи мультимедійного інтерв’ю в УКУ Анна розповіла про те, як варто формулювати запитання до героїв, чому не слід боятися змінювати тему розмови і що робити, аби не стали «підставкою до мікрофона».

Одного разу я прийшла на інтерв’ю до керівника Державної пенітенціарної служби. Мені потрібно було поговорити про самогубства у слідчому ізоляторі. Звісно, я була налаштована упереджено, бо вісім із восьми людей, із якими я говорила попередньо, назвали мого героя рідкісним негідником. Коли ж я прийшла до нього, то побачила кабінет, обвішаний дивовижними картинами. Вони були зроблені з предметів – ґудзиків, ложок, мушель. Тоді таких ніхто не робив і не продавав. Виявилось, що керівник пенітенціарної служби робить їх сам. Так я зрозуміла, що моє упередження помилкове. Тому, коли ви йдете розкривати людину, коли вам потрібно пізнати, зрозуміти й відчути її та розповісти світові, яка вона, ви повинні зважати виключно на ваші власні враження і відчуття.  

Кілька років тому редактор послав мене записати інтерв’ю з невідомим мені письменником – Сергієм Жаданом. Він написав уже три книги, яких я не те що не читала, а й не чула про них. Я вирішила бути чесною. Прийшла і сказала: «Сергію, я не прочитала жодної твоєї книги, але хочу з тобою поговорити». Вийшло одне з найкращих, найбільш читабельних інтерв’ю з Жаданом. Сам Сергій казав, що, хоч як багато разів у нього брали інтерв’ю, саме це було класним.

Немає фактів, які ви зобов’язані знати про людину, до якої йдете на інтерв’ю. Певні уявлення про неї допоможуть вам правильно налаштувати і скерувати бесіду. Ви зможете навіть зловити співрозмовника на брехні, якщо перечитали його попередні інтерв’ю. Підготуватись до інтерв’ю – це непогано. Проте досить часто вам доводиться говорити з людьми непідготовленими, і це не має заважати вам зробити класний матеріал. Незалежно від того, чи ви вже знаєте щось про героя, чи дізнаєтесь зараз, розкривайте його через те, що чуєте самі, а не десь прочитали чи від когось почули.

Обирайте місце проведення інтерв’ю індивідуально, виходячи з того, яке маєте завдання і хто ваш герой. З кимось варто зустрітись удома, з кимось – на роботі, в кав’ярні, на вулиці. Іноді варто побачити людину там, де вона працює, творить, пише, живе. Ви зайдете в помешкання, й воно розповість про людину більше, ніж ви могли уявити. Незвичайне місце – теж добре. З Жаданом ми говорили в парку на лавочці. Було в мене інтерв’ю на мосту: ми сиділи, звісивши ноги, й говорили про освіту.

Бесіда має бути живою. Тому я не люблю список запитань: під час розмови він обмежує. Співрозмовнику неприємно бачити, як ви піддивляєтесь у шпаргалку. Слухайте героя, ставте йому уточнювальні запитання. Бесіда може піти в інше русло, але це буде жива розмова, а не набір запитань і відповідей. Людина з папірцем не слухає відповідей, а чекає, коли зможе поставити наступне запитання.

Замість списку запитань формую тези на потрібні мені теми, але не запитання. Якщо герой просить надіслати йому питальник заздалегідь, надсилайте тези: часто людина просто хоче підготуватись до розмови.

Не слід ставити шаблонні запитання – вони передбачають шаблонні відповіді. Йдеться про запитання на кшталт «де ви берете натхнення?», «які ваші плани на майбутнє?», «як вам подобається наше місто?», «розкажіть щось про себе?», «що ви можете побажати нашим читачам?». Їх можна ставити будь-якому герою за будь-якої ситуації. Натомість, запитання, яке можна поставити тільки цій людині, й тільки вона відповість на нього цікаво – оце вже хороше запитання. Запитання мають демонструвати вашу щиру зацікавленість у темі, в людині, явищі, професії. Формулюйте їх так, щоб на них не можна було відповісти «так» або «ні»; завдання кожного запитання – отримати історію.

Коли я працювала в «Гордоні», ми ніколи не брали інтерв’ю наживо. Щодня телефонували п’ятьом-шістьом спікерам. До того я зневажала формат телефонного інтерв’ю, але тоді, коли довелося писати серйозні матеріали, не маючи змоги говорити з героями наживо, змирилась. Телефон – непоганий вихід із ситуації, якщо людина не може зустрітись із вами особисто. Але письмові інтерв’ю – нізащо! Якщо в живій бесіді, навіть телефоном, людина відкривається, має певні емоції, може злитися, сміятися, засмучуватись, ображатись, і ви все це відчуваєте та малюєте образ співрозмовника, то в письмовому форматі ви отримуєте «дерев’яні» відповіді.

Ще одна професійна якість, необхідна журналістові – уважність до героїв. Ви приходите до нього додому, до кабінету, до кав’ярні. Герой не зобов’язаний з вами розмовляти, він не працює на вас, витрачає на вас свій час. Найчастіше він хвилюється, бо ще не має приводу вам довіряти. Починайте з ним розмову так, як почали би її з приятелем, якого давно не бачили. Зверніть увагу на зачіску, браслет, кофтинку чи аксесуар, або здивуйтеся картині, яку бачите в нього на стіні. Звісно, це не означає, що ви повинні лестити своєму героєві, але проявити щирий інтерес до нього варто. Дайте людині змогу звикнути до вас. Увійдіть у її світ і трошки пустіть її у свій, перш ніж увімкнути диктофон. Для цього знадобиться кілька хвилин. Навіть розмова ні про що може бути важливою.

Знімаючи фільм про події 1932-33 років на Харківщині, ми дев’ять місяців їздили областю. Побували в моторошних віддалених селах, де намагались розговорити  розкрити людей, яким уже за вісімдесят. Не всі відразу розуміли, хто ми. Приїжджаючи, ми починали з запитання, чим можемо допомогти у господарстві, на городі. Це було неважко, а наша допомога показала їм, що вони нам цікаві. 

Розкрити людину не так просто, як здається, і не завжди вона буде радо відповідати на всі ваші запитання. Майстерність інтерв’юера в тому, щоб знайти ключ. Ви може тролити чи хвалити співрозмовника – нема універсальної формули розкриття людини. Іноді треба переступити через себе й поводитись так, як того хотів би респондент. Іноді достатньо одного простого запитання, аби він почав говорити. Може статися так, що вам доведеться пожаліти співрозмовника, потримати за руку, дати хустинку, поки він плаче. А часом співрозмовника несе. Найчастіше це трапляється з людьми похилого віку. Тоді потрібно збивати респондента з теми.

Коли співрозмовник розповідає мені про те, чого я не розумію, я зупиняю його і прошу повторити все те саме, але так, як він пояснив би це п’ятикласнику. Якщо ви не розумієте того, що чуєте, і ваш читач не зрозуміє. Не бійтесь видатись дурним: у більшості випадків це нормально. Якщо ви чуєте, що ваш співрозмовник використовує багато термінології, або відповіді стають нецікавими, не бійтесь перебивати, перепитувати, з’ясовувати, уточнювати. Вимагайте наводити конкретні приклади, адже вам потрібна історія, а не сухий фактаж. І будьте готові змінити тему – це може вийти набагато «смачніше» й цікавіше, ніж те, заради чого ви прийшли.

Текст: Олена Семенюк, Школа журналістики УКУ, для ІМІ

Джерело вхідного фото: "Главное"

Фото в тілі тексту: Анна Чуданова, Петро Ткачишин, УКУ