Анастасія Станко: «Ми свідомо беремо непопулярні теми і запаковуємо їх у красиву обгортку».

Журналістка, телеведуча та співзасновниця Громадського ТБ розповіла слухачам Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету про діяльність Громадське. СХІД,  використання термінів при висвітленні конфліктів, менталітет Сходу та Заходу  та чому важливо бути об’єктивними. 

Про Громадське. СХІД

Громадське. СХІД − це спільний проект hromadske.tv та informator.lg.ua, який висвітлює лише події на Сході України.

На Громадське. СХІД, наприклад, у рубриці «Міста за межею» ми розказуємо, скільки населення було до конфлікту, скільки стало після конфлікту, яка там влада, чи працюють там лікарні та заводи. Надаємо хоча б якусь інформацію про те, що потрібно людям, які там живуть.

Конфлікт на Сході України − це не лише обстріли та втрати військових, а й проблеми мирного населення: нестача грошей, психічні розлади. Нас ця тема цікавить, хоч знаємо, що вона не дуже популярна. Відео, де чоловік, у якого була поранена жінка під час обстрілу в Маріуполі, каже «Передайте Путіну – він труп», зібрало близько півтори мільйони переглядів. У той самий час, на матеріал про в’язнів, які лишились на окупованій території, аудиторія не звернула уваги. Отже, ми свідомо беремо непопулярні теми і запаковуємо їх в красиву обгортку, красиво подаємо та рекламуємо через соцмережі, щоб донести до аудиторії цю важливу інформацію.

Про термінологію

На українському телебаченні часто можна почути слова з емоційним забарвленням, наприклад, «російсько-терористичні війська». Щоб у нас такого не було, ми зробили власний словник на основі статуту ВВС, як треба говорити про конфлікт на Сході. Наприклад, ми не вживаємо слово «АТО» (залишаємо тільки в цитатах). Іноді можемо сказати «так звана АТО» трохи з іронією.

Рідко, але ми використовуємо слово «війна» (здебільшого у цитатах військових), бо по всіх міжнародних статутах конфлікт на Сході не є оголошеною війною. Тому ми використовуємо такі терміни як «збройний конфлікт», «збройне протистояння», «неоголошена інтервенція». Здається, що терміни − це дрібниця, але практика показує, що одне неправильне слово − і починаються проблеми: з військовими або з цивільними, коли вживаєш слово «ватнікі», наприклад.

Деколи людям подобається розділяти світ на чорне і біле: ми – вони, наші – не наші. Ми намагаємося у матеріалах уникати слова «наші». Ми кажемо: «українські військові» замість «наші військові», «втрати серед збройних сил», «український блокпост». Також ми уникаємо слова «герой» або «наші захисники».

Слово «зачистка» ми зовсім не використовуємо, бо воно має негативне значення. Не можна «зачистити» людей, хто б вони не були. Бойовиків ДНР теж не можна «зачисти». Таку термінологію використовує російська пропаганда, ми ж не хочемо бути подібними на неї.

Слова «кримінальні», «бандити», «терористи» ми не вживаємо взагалі.

Через термінологію у нас виникають суперечки із регіональними Громадськими. Наприклад, є Громадське Приазов’я, які після обстрілу написали у заголовку: «Терористи обстріляли Сартану». І вони не хотіли прибирати його, довго сперечались зі мною, аргументуючи тим, що Маріупольська міська рада визнала, що вони терористи. Окей, влада може помилятися, а журналісти мають бути максимально нейтральними.

Про менталітет Сходу та Заходу

Люди вважають державу не спільним благом, сприймають її наступним чином: «вона в нас краде і ми хочемо в неї трохи вкрасти». Я сама із села Нижнє, Івано-Франківської області. Там було і УПА, і Січові Стрільці були. Зараз це село відоме своїми маковими полями та постійними потопами, коли Дністер виходить із берегів. У 2008 році була велика повінь і наш будинок затопило аж по вікна. А у будинку сусідів, що стояв вище, навіть підлогу не намочило. А коли інспектували будинки, щоб компенсувати збитки від потопу, сусіди повиливали відра води на стіни, щоб отримати ту саму компенсацію.

І от я собі думаю, чим село Нижнє в Івано-Франківській області на межі з Тернопільською відрізняється від села Піски, що на Сході. І там в церкву ходять, і там. Там українською розмовляють − і в селах Донецької області розмовляють українською.

Про об’єктивність

Ми пишаємося, що маємо інформацію з двох боків конфлікту. Хоча Громадському і не дозволяють акредитуватися на окупованих територіях, наші кореспонденти акредитовуються як фіксери або фрілансери від інших ЗМІ (переважно іноземних) і працюють для Громадського. Ми намагаємося передати, що думають українські громадяни, які лишились на окупованих територіях, як вони живуть. Навіть якщо вони думають погано про українську владу, ми все одно це передаємо. Це може нам не подобатися як громадянам, але як журналісти ми зобов’язані це робити.

Про складнощі роботи журналіста

Коли ми приїжджали з групою журналістів в якесь село, особливо у гарячі дні, коли його щойно обстріляли – люди налякані, під сильними емоціями і можуть сказати чогось зайвого. І що тут робить журналіст? Починає вступати в суперечку з людьми, намагається довести, що вони не праві. Ми намагаємося так не робити.

Коли робили матеріал зі ще українського, не зайнятого бойовиками, Дебальцевого,
там все було дуже погано: не було води, світла, опалення, зв'язку. Люди сиділи в підвалах в мінусову температуру, вдома було небезпечно. Доходило до того, що хтось з мешканців хотів забрати у нас бронежилет. Вони говорили: «Чому ви приїхали в бронежилеті, а ми без бронежилетів? Віддайте його нам!» Ми розуміли, що люди опинилися в нестандартній ситуації. Так, вони там частково неадекватні, але хто знає, як би ми чинили, якби опинились у такій ситуації?

Текст та фото: Роман Скрипник, УКУ